Розділ 40

Ігор

Нічні зміни завжди починались однаково.

Спочатку — ще якийсь рух, люди, розмови, залишки денного темпу. Потім — тиша. Не повна, звісно. У лікарні її не буває. Але інша. Глухіша. Рівніша. Та, в якій кожен звук стає помітнішим.

Я вийшов у коридор, переглядаючи записи. Голова трохи гуділа, але це було звично. Кава ще не закінчилась, значить — працюємо.

Я звернув у бік адміністрації, щоб передати документи. Двері були прочинені. І перше, що кинулося в очі — знайомий хаос.

Стіл виглядав так, ніби тут щойно пройшов маленький ураган. Папки лежали не стопками, а якимись хвилями, ручки розсипані, чашка з недопитою кавою стояла на самому краю, поруч телефон, зарядка, ще якісь папірці… Все це створювало відчуття повного безладу, який, судячи з усього, влаштовував лише одну людину.

Сама «господиня безладу» якраз поспіхом застібала халат, стоячи спиною до мене.

— Навіть не буду питати, чому ти запізнилась в другий робочий день, — сказав я, спершися плечем об дверний косяк.

Вона обернулась, навіть не здивувавшись.

— І правильно, — усміхнулась. — Бо відповідь тобі не сподобається.

Я хмикнув.

— Часи змінюються, обставини змінюються… а Татьяна Коваленко — стабільність у цьому хаотичному світі.

Вона театрально приклала руку до грудей.

— О, дякую. Я завжди знала, що ти мене цінуєш.

— Не перебільшуй.

— Я просто запізнилась, — вона знизала плечима. — Проте ефектно, як завжди, якщо цікаво розповім.

— Тут не подіум. Не цікаво. – різко відповів я, бо дійсно не бачив  в цьому сенсу.

— Дарма, — вона окинула себе поглядом. — Могло б бути цікавіше.

Я підійшов ближче і поклав папку на стіл, обережно відсунувши чашку, щоб вона не впала.

— Аналізи пацієнта з палати 12. Завтра зранку зв’яжешся з родичами. Там є нюанси.

Вона взяла папку, перегорнула кілька сторінок, але погляд ковзнув швидше по мені, ніж по тексту.

— Ти завжди такий серйозний на роботі? — спитала вона з легкою посмішкою.

— Завжди.

— Шкода, — зітхнула вона. — Я думала, може, хоч трохи пом’якшав.

— Не сподівайся.

Вона сперлась ліктями об стіл.

— Ммм… може, після зміни, не на роботі?

Я подивився на неї.

— Робоче місце приведи до ладу.

Вона перевела погляд на стіл, потім знову на мене.

— Ти зараз серйозно?

— Абсолютно.

— Я працюю в творчому хаосі. Це мій стиль.

— Це не творчий хаос. Це безлад. Головному не сподобається

Вона усміхнулась ширше.

— Тобі завжди подобалось мене виправляти.

— Ні. Мені завжди подобалось, коли люди одразу роблять нормально.

— А ти не завжди був таким нудним.

Я вже розвернувся до виходу.

— Якщо раптом що — я на зв’язку, — кинув через плече.

— Куди це ти? — почулося позаду.

— Кава.

— Сам?

Я не відповів. Просто вийшов.  На вулиці було тихіше. Прохолодніше. Повітря трохи вологе, але свіже. Таке, яке завжди допомагає привести голову до ладу.

Я зробив ковток кави, сперся на перила біля входу і на кілька секунд просто зупинився. І тільки потім підняв погляд.

Спочатку навіть не зрозумів, що саме бачу. Фігура біля зупинки. Знайома. Надто знайома. Ася.

Я завмер на секунду.

Вона стояла трохи осторонь, ніби ще не вирішила — йти далі чи залишитись. Легка куртка, зібране волосся, руки в кишенях. І цей погляд… той самий, який я вже починав впізнавати. Коли вона думає більше, ніж говорить.

І вже за секунду пішов до неї.

— Привіт. Як ти тут опинилась?

Вона різко підняла голову. Спочатку — здивування. Потім — щось інше. Тепліше.

— Я… — вона на секунду розгубилась, а потім ледь усміхнулась. — Гуляла.

Я зупинився навпроти.

— Біля лікарні? – посміхнувся.

— Випадково, — знизала плечима. — Їхала трамваєм. Побачила… і вийшла.

Я видихнув, трохи провів рукою по потилиці.

— Ася…

Я навіть не одразу підібрав слова. Бо перша думка була зовсім не про те, чому вона тут. А про те, що вона взагалі тут. Майже вночі. Одна.

Я раптом зрозумів, що ця зустріч – це найприємніше за сьогоднішній день. І що я скучив.
Мені хотілось обійняти її, поцілувати, але я розумів – не варто. 

Вона ледь усміхнулась.

— Все нормально. Я просто хотіла пройтись. Вдома… трохи шумно.

Я подивився на неї уважніше.

— Посварилась з батьками?

Вона знизала плечима.

— Давай про щось інше.

Пауза.

Вітер трохи підняв край її куртки. Вона автоматично поправила її і подивилась кудись повз мене.

— Я не планувала сюди приходити, — додала тихіше. — Просто… так вийшло.

— Я радий, що ти опинилась саме тут..

Ми замовкли на кілька секунд.

І це мовчання було дивним. Не незручним. Але наповненим. Наче кожен думав про щось своє, але в одному напрямку.

— Ти втомився? — раптом спитала вона.

Я ледь усміхнувся.

— Трохи. Хоча зміна лише почалась.

Я зробив ще ковток кави і подивився на неї знову. І раптом чітко відчув одну просту річ. Мені стало спокійніше. Просто від того, що вона стоїть поруч.

— Ти довго гуляєш? — спитав я.

— Не знаю, — відповіла вона чесно. — Не дивилась на годинник.

Я кивнув.

— Залишишся ще трохи?

Вона підняла на мене погляд.

—  Залюбки, — сказала вона тихо.

І цього було достатньо.

Я сперся знову на перила поруч із нею. Ми стояли поряд. Не торкаючись. Але достатньо близько.

Ми простояли так ще якийсь час, а потім розмова якось сама потекла. Легка, без напруги, без тих складних тем, які ще вдень крутились у голові. Вона щось розповідала про школу, про фотосесію на випускний, про однокласників — з деталями, з інтонаціями, від яких я мимоволі усміхався. Я підхоплював, жартував, іноді перебивав, і вона одразу обурювалась, але несерйозно.