Розділ 39

Ася

Тиждень проходив… як завжди. Ті самі уроки. Ті самі дзвінки. Ті самі обличчя в класі. І водночас — зовсім не так.

Бо між усім цим з’явилося щось нове.

Я ловила себе на тому, що думаю про Ігоря частіше, ніж хотіла б це визнавати. Не постійно. Не нав’язливо. Але… регулярно. Наче фоном. Як музика, яку не вимикаєш, просто звикаєш до неї.

І це було дивно. Ми не бачилися після тієї розмови. Але переписувались. Коротко. Просто. Якісь дрібниці. Фото Янгола. Його серйозна мордочка. Меми. Жарти.

Нічого особливого. Але мені цього вистачало.  І, мабуть, саме це трохи лякало. Бо якщо вистачає… значить це щось більше, ніж просто «нічого особливого».

Четвер підкрався непомітно.

Я сиділа на уроці, дивилась у зошит і раптом згадала про Ліду. Різко. Наче хтось підштовхнув думку. Мені хотілося з кимось поговорити.

Не просто розказати. А… поділитися. Почути щось у відповідь. Якусь реакцію. Пораду. Навіть якщо вона буде дурною.

Бо всередині вже було занадто багато всього. Я написала їй одразу після уроку.

Ася: «Ти де пропала?»

Відповідь прийшла не одразу.

Ліда : «Я за містом. Повернусь на наступному тижні. Але я ЧЕКАЮ історію 😏 І з подробицями.»

Я закотила очі, але усміхнулась. Типова Ліда.

Ася «Домовились.»

Я прибрала телефон і на секунду задумалась. Наступний тиждень. Чомусь здалося, що це… довго.

Телефон знову завібрував. Ігор. Я навіть не одразу відкрила. Просто подивилась на ім’я. І вже від цього стало… спокійніше.

Ігор; «Можу тебе забрати після школи. Якщо хочеш. У мене сьогодні нічна, я вільний до вечора.»

Я відповіла одразу. І зловила себе на думці, що я заздалегідь чекаю кожну зустріч. Це ніби маленьке свято. Посміхнулась.

Ася: «Хочу.»

І одразу відчула, як всередині щось… потепліло. Наче день став трохи кращим.

Після уроків він уже чекав біля школи. Спершись на машину, з телефоном у руках, але, здається, побачив мене раніше, ніж я його. Підняв голову, ледь усміхнувся — і цього вистачило, щоб день остаточно став кращим.

— Привіт, — сказав спокійно.

— Привіт.

Ми пішли пішки. Просто так. Без плану. Говорили про дрібниці, жартували, сміялись з чогось абсолютно неважливого. І це було дивно — як легко з ним мовчати і так само легко щось говорити.

Він завів мене в невелику кав’ярню-кондитерську на розі — затишну, світлу, з великими вікнами і запахом свіжої випічки. Усередині було тепло, тихо, грала якась легка музика, а за скляною вітриною стояли десерти, від яких розбігалися очі: акуратні тістечка з глянцевою глазур’ю, ягідні тарталетки, еклери, прикрашені кремом, і маленькі макаруни різних кольорів.

— Обирай, — кивнув він.

— Це складно, — чесно сказала я, нахилившись ближче до вітрини.

Врешті я взяла щось з малиною і кремом, а він — класичний десерт із шоколадом. Він замовив собі каву, а мені — чай.

— Ти ж каву не любиш, — сказав він ніби між іншим.

Я здивовано глянула.

— Пам’ятаєш?

— Деякі речі запам’ятовуються. Хоча я наполягаю, що тут вона найкраща в місті.

— Зі спеціями?

— Ось бачиш, я ж кажу, що деякі речі запам’ятовуються

Ми засміялися.

Чай був ароматний, трохи терпкий, але дуже теплий і… заспокійливий. А десерт — ніжний, з кислинкою, майже танув у роті.

Ми сиділи біля вікна. Сонце вже хилялось до вечора, світло ставало м’якшим. Я дивилась на вулицю, потім на нього, і ловила себе на думці, що мені тут добре. Спокійно. Легко.

І що найдивніше — мені не хотілося нічого змінювати в цьому моменті.

Додому я йшла з відчуттям, що все якось… напружено ще до того, як відкрила двері.

І не помилилась. Голоси було чути ще з коридору.

— …я вже не розумію, що відбувається! — мама говорила швидко, різко.

— Ти завжди перебільшуєш, — спокійніше відповів тато.

— Перебільшую? Вона приходить коли хоче, робить що хоче, і це нормально?

— Вона не маленька.

Я завмерла на секунду. Наче стою не у своїй квартирі. Потім все ж зайшла.

— Я вдома, — сказала тихо.

Розмова обірвалась.

— Нарешті, — мама подивилась на мене. — Де ти була після школи?

Я зняла куртку, не дивлячись їй в очі.

— З однокласниками.

— Часто ти з ними стала, — сухо сказала вона.

Я нічого не відповіла. І це, здається, роздратувало ще більше. Ігор щось написав, але я не встигла прочитати.

— І що ти там постійно ховаєш у телефоні? — продовжила вона. — Я з тобою розмовляю, а ти…

— Мамо, — я тихо перебила. — Все нормально.

— Ні, не нормально! — голос підвищився. — Я бачу, що ти щось приховуєш.

Я відчула, як всередині щось напружилось.

— Я нічого не приховую.

— Тоді покажи телефон.

Я різко підняла погляд.

— Серйозно?

— Так.

Пауза. Тато зітхнув.

— Досить, — сказав він.

— Ні, не досить! — мама різко повернулась до нього. — Ти завжди її покриваєш!

— Я не покриваю, я не роблю з цього трагедію. Дівчата дорослішають, вони можуть зустрічатися з друзями.

— Ага, одна вже зустрічалась і що з цього вийшло. Нагадати треба?

Тата подивилась на неї з під лоба, але промовчала.

Я стояла між ними і відчувала, як це все починає тиснути.  Сильно.

Неприємно.

— Я втомилась, — тихо сказала я. — Давайте без сварок, нічого страшного, справді. Просто зустрілась з друзями.

Вуха горіли вогнем, але я сподіваюсь, що цього було не помітно, дякуючи Всесвіту – в мене саме затягнулись шнурівки на кросівках і я довго не могла з ними впоратись. 

Але мене вже ніби не чули.

— От саме, — мама махнула рукою. — Все починається з «нічого страшного», а потім…

Вона різко замовкла.

І перевела погляд на Тату, яка сиділа за столом, спокійно помішуючи чай.