Янголів не обирають

Розділ 38

Ігор

Дорога додому була короткою, але думки — не давали спокою.

Я відкрив двері, тільки встиг зняти куртку — як щось маленьке і тепле вперлося мені в ноги.

— Ну привіт, — видихнув я.

Янгол, не питаючи дозволу, видерся на руки, вмостився, ніби так і має бути, і почав муркотіти з таким серйозним виглядом, наче виконував важливу роботу.

— Ти взагалі розумієш, що це нахабство? — тихо сказав я, проводячи рукою по його спині.

Він не відповів. І правильно зробив.

Я пройшов на кухню, поставив чайник, але так і не ввімкнув. Стояв, спершись на стіл, і ловив себе на тому, що … я не до кінця розумів, куди це все веде. І чесно — не був впевнений, що хочу це розуміти зараз. Раніше все було простіше: або так, або ні. Без цих пауз, без напіввідповідей, без відчуття, що ти стоїш десь посередині. Без почуттів.

А зараз…

Я сам почав цю розмову. Сам. Хоча міг просто мовчати, як завжди. Жити в моменті, не ускладнювати, не називати речі словами.

Навіщо?

Я провів рукою по обличчю і тихо усміхнувся.

Мабуть, це і є те саме, що люди називають… коханням. Дивно було навіть думати це слово навіть подумки.

Бо якщо чесно — я ніколи не закохувався. Не так. Були симпатії, були стосунки, були звички, навіть щось схоже на прив’язаність. Але щоб так… щоб хотілося не втратити, щоб ловити кожне повідомлення, щоб згадувати дрібниці, щоб перейматися за когось та його почуття більше, ніж свої — такого не було. Сто відсотків.

Я опустив погляд на кошеня.

— Це ти винен, — сказав я тихо.

Він лише сильніше вмостився.

Я все ж увімкнув чайник, але так і не дочекався, поки він закипить. Погодував кота і пішов спати, попереду чекав важкий тиждень на роботі: дві звичайні та дві нічні зміни.

***

Відділення зустріло звичним шумом: голоси, кроки, короткі діалоги, запах медикаментів. Все як завжди. І це навіть трохи заспокоювало.

Я швидко включився в роботу. Огляди, записи, розмови з пацієнтами, кілька операцій. Години летіли непомітно.

Я якраз вийшов у коридор, переглядаючи записи, коли почув знайомий голос.

— Ну привіт, лікарю.

Я підняв голову.

Знайома білява голівка стояла навпроти, спершись плечем об стіну, з тією самою легкою посмішкою, яку я добре пам’ятав, навіть якби намагався забути. І яка тримала весь універ в жаху, а хлопців в тонусі.

— Ого. Які люди? Привіт. Ти ж обіцяла триматися подалі від медицини.

Тата сперлася плечем об стіну, трохи нахиливши голову.

— Я й трималась. Просто… скучила, — вона ковзнула поглядом по мені. — Вирішила перевірити, чи ти тут досі? Чи ще такий же серйозний.

— Розчарую — ще гірше, — відповів я.

— Ммм… бачу, — вона зробила крок ближче. — Халат тобі йде. Раніше якось не так помічала.

Я хмикнув.

— Ти просто тоді дивилась не туди.

— Можливо, — усміхнулась вона. — Хоча, якщо чесно, я тоді взагалі дивилась тільки на тебе.

— Не применшуй, в твоєму оточенні було багато залицяльників, що не пройшли повз твоєї уваги, — відповів спокійно.

— Шкода, що ти пройшов .Ти ж тоді дуже чемно мене відшив. Зі своєю фірмовою фразою … — вона театрально глянула в стелю .— «Я не зустрічаюсь з друзями»

— Саме так, — кивнув я.

— Це було жорстоко, між іншим.

— Це було чесно.

— Було пізно, я вже майже спланувала наше весілля, в своїх фантазіях.

Я ледь усміхнувся.

— Добре, що це лише фантазії.

Вона на секунду затримала погляд. А я — на секунду згадав.

Тоді це виглядало трохи комічно і трохи безглуздо. Її спроби мене звабити були занадто… очевидними. Спочатку вона фільтрувала — обережно, з жартами, ніби між іншим. Довше затримувалась поруч, знаходила причини сісти ближче, торкнутись, щось сказати «в тему», але з підтекстом. Потім перестала грати в тонкість і перейшла до пряміших сигналів. Це було навіть кумедно. І хоча, якщо чесно, чисто візуально вона мені подобалась — мій типаж, впевнена, яскрава — я не збирався бути другим номером у чиїйсь грі. У мене ніколи не було проблем із увагою. Я не бігав ні за ким і не збирався починати.

У якийсь момент вона різко змінила тактику. Запропонувала дружбу. Сказала це так, ніби робить мені послугу. І це вже виглядало дивно. Я рідко дружу з дівчатами. Якщо чесно — майже ніколи. Але тоді… чомусь погодився. Можливо, було цікаво подивитись, чи вийде. Для мене це теж була своєрідна гра.

Не вийшло.

Спочатку все було нормально. Навіть легко. Жарти, розмови, якісь спільні перерви. Але дуже швидко стало очевидно, що для неї це не просто «дружба». Вона не відпустила цю ідею. Просто змінила підхід. Знову з’явилися натяки, погляди, дрібні перевірки реакції. А потім — вибрики. Образи на рівному місці, демонстративна холодність, потім знову тепло. Гойдалки, які я ніколи не любив й не розумів.

І на початку інтернатури вона просто сказала, що медицина — це не її. Спокійно, майже байдуже. Зібралась і пішла. Ніби поставила крапку. Хоча мені завжди здавалось, що це була не єдина причина. І, чесно кажучи, я був майже впевнений, що я тут ні до чого, бо уваги інших їй так само ніколи не бракувало.

Після цього вона просто зникла з мого життя. І я про неї навіть не згадував.

Ми кілька секунд мовчали.

— То ти чого прийшла насправді? — запитав я вже без жартів.

Вона зітхнула.

— Працювати.

— Серйозно?

— А що, не схожа? — вона підняла брову.

— Швидше — несподівано, — відповів я.

— Я побачила оголошення що, у вас адміністратора немає, — сказала вона вже простіше. — Подумала, чому б і ні. А тут ти – подарунок долі.

— А після інтернатури де працювала? — запитав я.

Вона одразу скривилась.

— Я не до тебе на співбесіду прийшла, не хвилюйся, — кинула з легкою іронією. — Твоїх пацієнтів не покалічу.