Розділ 37

Ася

Ми повернулися пізно.

Я навіть не дивилась на годинник, коли виходила з караоке. Було вже темно, але не тією зимовою темрявою, а м’якою, весняною — коли повітря тепле, і в ньому ще довго тримається дзенькіт вечора.

Я стояла поруч із ним біля під’їзду. І не хотіла підніматися. Це було дивне відчуття. Наче якщо я зараз зайду всередину — усе це закінчиться.

— Втомилась? — тихо спитав Ігор.

Я похитала головою.

— Ні.

І це була правда. Я була не втомлена. Я була… переповнена. Емоціями. Враженнями. Почуттями. Я досі чула музику в голові, сміх, голоси. Перед очима — сцена, світло, його усмішка, коли ми співали. І те, як він дивився на мене — ніби я там не випадково.

Ніби я там… доречна.

— Все нормально? — ще раз спитав він.

Я подивилася на нього. І вперше за вечір не відвела погляд одразу.

— Так, — сказала тихо. — Дуже.

Він ледь усміхнувся.

— Це добре.

Ми помовчали. Кілька секунд. Можливо більше. І це мовчання не було незручним. Просто… трохи затягнутим.

— Добраніч, Ася.

— Добраніч.

Я розвернулася і пішла до під’їзду. Відчуваючи його погляд спиною.

І не обертаючись. Бо якщо обернуся — точно залишуся.

***

Я зайшла в квартиру. Тихо. Світло було вимкнене.  Я швидко перевдягнулася і лягла.

На зміну легкості прийшов страх. Сильний. Різкий. Наче я зробила щось неправильне. Занадто не моє. Я лежала і прокручувала вечір. Кожен момент. Кожну фразу. Його погляд. Погляди Наталки та Сашка. І ловила себе на думці: А якщо це помилка? А якщо це зайве? А якщо я… Я різко перевернулася на інший бік.

— Досить, — прошепотіла.

Бо наступною хвилею прийшло інше. Тепло. Легкість.  Я усміхнулася в темряві. Бо, як би я не намагалася сумніватися — мені було добре. По-справжньому. І це було сильніше за страх. Я заснула з цією думкою.

Ранок був… іншим. Я прокинулася від голосів. Гучних. Різких. І одразу зрозуміла — сьогодні не пройде тихо. Я вийшла з кімнати.

— …це нормально взагалі? — мама говорила швидко. — Повернутися вночі і зробити вигляд, що нічого не сталося?

— Вона ж попереджала, була на зв’язку, — спокійніше сказав тато. — І не дитина вже.

— Не дитина? — мама різко обернулася. — Саме тому і треба контролювати!

Я завмерла в коридорі.

— Я тут, — сказала тихо.

Вони обидва обернулися.

— Де ти була? — одразу.

Я зітхнула.

— На дні народження. Я ж казала.

— До такої години? — мама підняла брову.

— Вибач. Я розумію, що затрималась. Я писала.

— Ти не можеш приходити додому за північ, — різко відповіла вона.

Тато втрутився:

— Добре, не починай.

— А що не починати? — мама підвищила голос. — Ми вже це проходили!

Я напружилася. Вона подивилася на Тату, яка сиділа і пила чай, наче її тут взагалі не було.

— Скажи їй щось. Ти ж старша.

Я перевела погляд на сестру.

— Не вплутуйте мене, — сказала вона спокійно. — У мене свої проблеми. І просто пішла. Я завмерла. Це було… несподівано.

Я чомусь думала, що вона стане на мою сторону. Хоч якось.

Розмова ще трохи покрутилася по колу. Потім затихла. Я нічого не доводила. Не виправдовувалась. Не сперечалась. Бо… Не хотіла. Розуміла, що трохи винна. Просто пішла в кімнату.

Сіла на ліжко. І вперше за ранок відчула — сумно. Не через сварку. А через це відчуття, що ти… сам.

Телефон завібрував. Я навіть не одразу взяла його. Потім відкрила.

Ігор: « Добрий ранок. Як ти?»

І щось всередині відразу… стало на місце.

Я усміхнулася.

Ася: «Добрий ранок. Нормально»

Пауза.

Ігор : « Янгол вимагає уваги і їжі»

Я тихо засміялася.

Ася:  «Це на нього схоже»

Ігор : «Ми будемо раді тебе бачити. Приходь в гості, або ми заїдемо за тобою»

Я навіть не думала довго.

Ася : «З радістю. Я приїду.»

І тільки після цього відчула, як настрій змінюється. Повністю.

Дорога до нього була короткою. Наче я поспішала.

Він відкрив двері майже одразу.

— Привіт.

— Привіт.

Янгол вибіг в коридор. Маленький, білий, з серйозним виглядом.

І одразу до мене.

— Ну привіт, — я присіла.

Він потерся об руку. І замуркотів.

— Зрадник, — спокійно сказав Ігор.

Я засміялася. Ми пройшли на кухню.

— Їсти будеш? — спитав він.

— Можу допомогти.

— Це небезпечно.

— Я ризикну.

Ми готували разом. Курку з рисом та салатом зі свіжих овочів. Я різала овочі.  Він смажив курку. Ми говорили про дрібниці. Іноді жартували. Іноді просто мовчали.

— Ти вчора була смілива, — сказав він раптом.

Я підняла погляд.

— Можливо.

Я знизала плечима.

— Просто раніше я не опинялась в таких компаніях. Але було … нормально. У тебе класні друзі.

Він кивнув.

— Це правда.

Після обіду ми вийшли гуляти. Місто було іншим. Травневим. Сонечко пригрівало. Ми ласували морозивом. В нього шоколадне, в мене ванільне. День був чудовий, він зробив кілька фото на фоні річки, я теж. Раптом він завмер. Саме тут ми колись танцювали.

Він трохи нахилився до мене і майже одразу відсторонився.

— Ася, — сказав він раптом.

Я підняла погляд.

— Мені здається, нам треба поговорити.

Я відчула, як всередині щось стислося.

— Про що саме? — тихо спитала я, хоча вже приблизно розуміла.

Він на секунду відвів погляд, ніби підбирав слова.

— Про нас. Про те, що між нами відбувається і … чи відбувається взагалі.

Пауза

— А ми є? — спитала я тихо, але прямо.

Він ледь усміхнувся. Не весело. Швидше… чесно. Він провів рукою по потилиці.

— Я, якщо чесно … не дуже люблю такі розмови. Вони зазвичай означають, що все ускладнюється. Це, мабуть дивно. Так?