Розділ 36

Ігор

Я бачив це одразу. Як то кажуть: «ще з порогу». Те саме коротке зависання у Сашка. Той самий уважний, швидкий погляд Наталки.

Вони нічого не сказали. Але я їх знав занадто добре. Питання вже були. І їх було багато. Я зробив вигляд, що нічого не помічаю. Як завжди.

Ася стояла поруч трохи напружена. Не різко. Не помітно для всіх. Але я бачив. Трохи стиснуті плечі. Погляд, який швидко ковзає по людях і назад. Наче вона оцінює простір. Перевіряє. Безпечно чи ні.

— Це Ася, — сказав я максимально спокійно.

І додав щось про кота. Спеціально. Щоб розрядити атмосферу. І це спрацювало. Сашко засміявся.  Наталка теж.   

І напруга на секунду… відступила. І в мене теж. Бо, чесно кажучи, я не пам’ятаю, коли в останнє так нервував.

Я уважно спостерігав. За всіма. Але найбільше — за нею.  Як вона сідає.  Як тримає руки.  Як слухає. Як відповідає. Дивно. Раніше, такі дрібниці в людях мене цікави лише на роботі. Але вона була інша. Вона була… справжня. Без гри.  Без масок. І саме це, здається, найбільше і вибивало з колії та вабило.

Мені було не байдуже на її почуття та емоції. Було важливо аби вона поладнала з Наталкою та Сашком.

Коли вони з Наталкою вийшли співати, я вперше за вечір видихнув. Бо це був момент, який міг або все зіпсувати.  Або навпаки.

І коли Ася спочатку тихо, обережно підхопила пісню…  А потім раптом засміялася — я зрозумів. Все буде нормально.

Коли вони повернулися, атмосфера стала іншою. Легшою. Живішою. Сашко вже жартував. Наталка — говорила з Асею. Ася — усміхалася.  

Я розслабився. Але не надовго. Бо погляди нікуди не поділися. Навпаки. Вони стали ще більш… зацікавленими.

— Я на хвилинку, — сказала Ася тихо і піднялася.

Я кивнув.

І тільки вона відійшла — я навіть не встиг нічого сказати.

— Не хочеш нічого пояснити, — одразу кинув Сашко.

Я глянув на нього.

— Що саме?  - зробив я вигляд, ніби не розумію про що він.

— Не смішно, — відповів він.

Наталка нахилилася вперед. Трохи насторожено.

— Ігор.

Я перевів на неї погляд.

— Це жарт?

— Ні.

Пауза.

— Тоді поясни, — сказав Сашко.

— Що саме пояснити?

— Все, — коротко відповів він.

Я зітхнув.

— Ти сказав, що не проти, якщо я прийду не один. Я прийшов з однією … дуже хорошою людиною.

— Дуже інформативно, — сухо сказала Наталка.

• Ви зустрічаєтесь? Навіть не так, ви спите? – прямо спитав Сашко

— Ні.

— Як ви познайомились? – дивлячись в очі спокійно спитала Наталка.

— Довга історія. Неважливо.

— Важливо, — сказав Сашко.

Я глянув на нього. Пауза.

— До чого тут кіт? — Наталка підняла брову.

Я ледь усміхнувся. Ця жінка зняти напругу з будь-якої ситуації.

— Ми знайшли його разом. І він тепер живе у мене. – додав я нервово і відкинувся на спинку крісла.

— Я в шоці, — чесно сказала Наталка.

— Я теж, — кивнув я.

Пауза. І потім Сашко, вже трохи тихіше:

— Мені здалося… скажи, що вона повнолітня.

Я подивився на нього прямо. Серйозно

— Ні.

Тиша.

— Ігор… — почав він.

— Спокійно, — перебив я. — Все в рамках пристойності і … закону.

Я не витримав — усміхнувся.

— Просто вона… — почав я

Пауза.

Я вже хотів щось сказати. Але саме в цей момент Ася повернулася. І я відразу відчув, як щось… знову напружилось. Невидимо. Але чітко.

Вона сіла поруч. Подивилася на мене.

— Все добре?

— Так, — сказав я.

Розмова продовжилася. Але вже трохи обережніше. Сашко більше слухав. Наталка — більше спостерігала. Ася — трохи знову замкнулася. І мені це не подобалося.

Коли оголосили наступну чергу — я навіть не думав.

— Йдемо, — сказав я.

Вона здивовано подивилася.

— Що?

— Співати.

— Я вже співала.

— Тепер зі мною.

Я простягнув руку.

— Довірся.

Пауза.

Вона дивилася кілька секунд. Потім тихо видихнула. І вклала руку в мою.

Ми вийшли на сцену. Я швидко вибрав пісню. Щось легке. Жартівливе.

Вона глянула на екран.

— Серйозно?

— Абсолютно.

— Ти знущаєшся.

— Трохи.

Вона не стримала усмішки.

Музика почалася. Я почав першим. Легко. Без напруги. І спеціально трохи перебільшував. І це спрацювало. Вона засміялася. І підхопила. Вже сміливіше. Вже живіше.

Я не дивився на зал. Мені було не цікаво. Я дивився на неї. Як вона поступово розслабляється. Як забуває, де ми. Як просто… живе в моменті.

Коли пісня закінчилась, зал трохи зааплодував. Ася засміялася. І глянула на мене.

— Це було… так класно.

— Я ж казав.

Ми повернулися за стіл уже зовсім в іншому настрої. І я це відчув одразу.

Наче хтось тихо прибрав напругу, яка висіла тут із самого початку, і залишив тільки шум, світло і нормальну, живу компанію.

Сашко щось активно розповідав, розмахуючи руками так, ніби без цього історія втратить сенс.

Наталка сміялася — вже без тієї уважної оцінки, яка була на початку, легко і щиро.

Ася сиділа поруч. І теж сміялася. І це було найважливіше. Я навіть не одразу включився в розмову.

Я дивився на неї і ловив себе на дивному, майже нелогічному відчутті — ніби вона в цей момент і є весь мій світ. Тихо сміється, щось говорить, дивиться кудись убік — і цього достатньо. І від цього ставало нереально добре.

Я пам’ятаю той поцілунок у селі. Це було не рішення. І не крок, який я обдумував. Це просто сталося. В той момент, коли вона сміялася, мокра від води, з розтріпаним волоссям, і дивилася на мене так відкрито, що це було…  .

Я давно цього хотів. Занадто давно, якщо чесно. З першої зустрічі хотів її поцілувати, але розумів, що ні. Це … не те щоб не правильно. Скоріше … це межа. І як тільки я її перейду — назад дороги не буде.