Розділ 35

Ася

Тиждень пролетів так швидко, що я навіть не встигла його нормально прожити. Наче він був не зовсім справжній.

Наче складався з маленьких шматочків — повідомлень, коротких думок, швидких усмішок, які ніхто не бачив.

Ми з Ігорем переписувалися кожен день. І це теж було дивно. Бо формально — привід був. Янгол.

«Він сьогодні знову атакував мої шнурки»

«Він спить як людина, я тобі фото скину»

«Я не впевнений, хто тут у кого живе»

Фото. Відео. Меми. Я сміялася. Відповідала. Чекала.

І з кожним днем це ставало… звичним. Наче так і має бути. Але ми не бачилися. Жодного разу. То в мене уроки, репетиції, контрольні. То в нього робота, зміни, якісь справи. Іноді це трохи дратувало. А іноді — навіть лякало. Бо виходило, що мені… не вистачає. Я ловила себе на тому, що відкриваю діалог просто так. Без причини. І злюся. На себе.

Ліда написала в середу:

«Я зайнята. Але історію ти мені винна. І вона має бути дуже хороша»

Я усміхнулася.

П’ятниця прийшла раптово. Наче її просто… підставили замість четверга.

І раптом стало ясно — сьогодні. День в школі минув як в тумані.

Після обіду. Я збиралася довго. Занадто довго. Стояла перед шафою і не могла вирішити. Джинси і блузка. Ні. Спідниця і блузка. Ні. Якось по-дитячому. По-шкільному. Сукня. Не сукня. Щось просте. Чи трохи гарніше. Я ніколи не була в компанії дорослих людей. Точніше була. Але то інше. Сусіди, вчителі, друзі батьків. А тут… я буду наче на рівних, але як… . Що вдягнути?

Ще серед тижня я намагалась придумати, що подарувати людині, яку не знаєш. Я написала Ігорю. Він, звичайно, написав, аби я не хвилювалася і що подарунок буде спільний. Але я все одно переживала. І в результаті купила маленьку дрібничку: акуратний металевий брелок у формі мікрофона — простий, стильний, без зайвого блиску.

І додала маленьку листівку, де написала: «Щоб голос завжди знаходив, де звучати». Чоловіки, зазвичай, не думають про такі дрібниці. Ігор погодився на моє доповнення.

Нарешті погляд впав на сукню, яку ми колись купили з мамою, просто тому, що обом сподобалось. Але я жодного разу її не вдягла, бо не розуміла куди, і в якийсь момент не розуміла, навіщо купила її. Але тепер … . Так. Вона ідеальна. Трохи вище коліна, яскравого синього кольору з золотим пояском та рукавами. Невеликий виріз попереду та на спині. До неї я вдягла улюблений кулон та чорні туфлі. Волосся вирішила залишити розпущеним і звісно додала макіяжу.

Дивилася на себе в дзеркало. І не могла зрозуміти. Це я? Чи якась інша версія мене. Трохи сміливіша. І трохи… незрозуміла.

Батькам сказала швидко.

— Я на день народження до однокласниці. Може, пізно повернуся, але буду на зв’язку.

Мама подивилася уважно. Трохи довше, ніж потрібно.

— Добре, — сказала вона нарешті. — Але будь на зв’язку.

— Буду.

Вона кивнула. Але погляд залишився… підозрілим. І я це відчула. Або мені так здалося.

Ігор : «Я під’їхав»

Серце одразу прискорилось. Я швидко взяла сумку і вийшла.

Він стояв біля машини. У темних джинсах. Сорочці. І легкій куртці зверху. Простий. Але… дуже зібраний.

— Привіт, — сказала я.

— Привіт, — він подивився на мене.

І на секунду затримав погляд.

— Ти - неймовірна.

Я трохи розгубилася.

— Дякую.

— Готова співати? — ледь усміхнувся він.

— Ні.

— Чудово, — кивнув він. — Значить, все по плану.

Я закотила очі.

Караоке-бар був яскравий. Світло. Музика. Голоси. Все змішувалося в один шум. І на секунду я захотіла… втекти.

Я зупинилася біля входу.

— Все ок? — тихо спитав він.

Я кивнула.

— Так.

І ми пройшли далі. Зал був заповнений. Близько п’ятнадцяти столиків і за кожним по дві-три людини. З однієї сторони велика барна стійка, де сиділо ще кілька людей, а з іншої сторони сцена з мікрофоном. У залі чотири екрани, тому кожен має можливість підспівувати. Все оформлено в яскравих кольорах і зелено-рожево-синій підсвітці. 

Це друге в житті, коли я в караоке. Одного разу ми святкували в іншому, але схожому місці день народження Ліди, тоді було дійсно весело. Але я заспівала лише раз, бо дуже соромилась. І переконання подруги, що тут ніхто не співає ідеально, здавались не переконливі.

Ми пройшли з Ігорем в середину зали і зупинились біля столика, де сиділо двоє. Він – Сашко,  як називав його Ігор, іменинник та його дружина - Наталка, здається.

Сашко виглядав впевнено. З легкою усмішкою. І якимось дитячим блиском в очах. Джинси. Сорочка та «метелик». В руках камера. Любительська. Ігор, здається попереджав, що у Сашка – хобі. Робити відео коротенькі на камеру, а потім підставляти під них музику. Виходить дуже гарно і ефектно. Тому більшість свят і посиденьок – не обходяться без камери. І щоб я не звертала на це уваги.

 Поруч із ним — Наталка. Ефектна білявка. Яскрава в червоній, гарній сукні.  Але не штучна. Жива.  З відкритим поглядом.

— О, — сказав Сашко, побачивши нас. — Ну нарешті.

І тут він помітив мене. І на секунду… завис. Наталка теж. Але швидко взяла себе в руки. І посміхнулася.

— Це Ася, — спокійно сказав Ігор.

Пауза.

І додав:

— Людина, що привела в мій дім кота.

Я не витримала — засміялася.

— Навіть так, — здивовано глянув на Ігоря Сашко. — Все, я вже зацікавлений. Він відставив камеру і чекав продовження.

Наталка підійшла ближче.

— Дуже приємно, — сказала вона. — Я Наталка.

— Ася, — я трохи нервово усміхнулася.

Перші хвилини були… дивними. Наче всі трохи напружені. Наче не до кінця розуміють, як себе поводити і насамперед я. Я не намагалась нафарбуватися так, щоб виглядати старшою, тому, мабуть мій вік – все ж кидався в око. Я сіла біля Ігоря. І відчула, як серце б’ється швидше.

Що я тут роблю? Але Ігор був поруч. Спокійний.  І це трохи заспокоювало.  Він жартував. Щось казав Сашкові. Вітав. Вручив подарунок, сказавши, що він від нас. І це «нас»… зачепило.