Розділ 34

Ася

Я вийшла з машини трохи швидше, ніж зазвичай. Не тому, що поспішала. А тому, що відчуття було… дивне.  Наче я повертаюся не просто додому. А в інше життя. Звичайне.

Я не оберталася. Просто пішла до під’їзду. Але вже біля дверей раптом відчула — він ще там. І це чомусь зігріло.

У під’їзді було тихо. Трохи сиро, як завжди. Я вже натискала кнопку ліфта, коли почула знайомий голос:

— Ася?

Я обернулася. Ліда стояла біля сходів і дивилася на мене так, ніби щойно побачила, не менше як привида..

— Ти… — вона зробила крок ближче. — Ти звідки?

Я на секунду завмерла.

— Додому, — відповіла максимально спокійно.

— Я бачу, що додому, — вона примружилась. — Питання — звідки.

Я видихнула.

— Лідо, я зараз дуже поспішаю.

— Ти ночувала не вдома? — прямо запитала вона, її очі розширились від цікавості та подиву.

Я мовчки подивилася на неї. Опустила погляд. І цього було достатньо. Так хотілось з кимось усім цим поділитися, але я реально поспішала.

— Серйозно?! — вона майже прошепотіла, але емоції все одно прорвалися.

Я швидко підійшла до неї.

— Я тобі все розповім. Обіцяю. Просто не зараз.

— Ася…

— Будь ласка, — тихо сказала я. — Потім. Добре?

Вона ще кілька секунд дивилася на мене. Потім повільно кивнула.

— Добре. Але ти мені винна дуже велику історію.

— Домовились.

Я поцілувала її у щічку і розвернулась до ліфту, який саме приїхав. Я швидко зайшла всередину. 

Вдома було тихо. Я швидко роззулася, пройшла в кімнату і зачинила двері.  І тільки тоді зупинилася. Ніч не вдома. Ніч у нього. Це навіть звучало дивно. Я провела рукою по обличчю і тихо засміялася. Нервово. І трохи щасливо.

Душ допоміг. Тепла вода ніби змила залишки напруги, сумнівів і переживань. І думки трохи заспокоїлися. Я перевдягнулася у звичний одяг: блузка, джинси, зібрала волосся.

І в дзеркалі знову побачила… себе.  Але погляд знову був інший.  Я вже виходила з кімнати, коли почула голос:

— О, ти вдома.

Я різко зупинилася.

— Татко?

Вона стояла на кухні з чашкою в руках і дивилася на мене з легкою цікавістю.

— А ти не очікувала? — усміхнулася вона.

— Я думала, ти у себе…, тобто у хлопця … ти зрозуміла.

— Посварилася з цим придурком, — спокійно відповіла вона. — Поживу трохи вдома.

Я кивнула.

— Зрозуміло.

Пауза. Вона уважно подивилася на мене.

— А ти де ночувала?

Я ледь напружилася.

— У подруги,  – якось само вирвалось.

І мабуть, Татка була другою людиною (після Ліди), кому я готова була розповісти правду. Але останнім часом, а якщо точніше, останні кілька років – її цікавило лише власне життя і вона мало чим ділилась зі мною та батьками. Тому я вирішила, що теж не ділитимусь. Так, напевно, простіше. Просто тому, що я не розуміла якої реакції від неї очікувати. Чи захоче вона зрозуміти мене, коли я сама себе ледь розумію.

Вона підняла брову.

— У якої саме?

Я знизала плечима.

— Не важливо.

Вона кілька секунд мовчала.

— Батьки в курсі?

Я одразу похитала головою.

— Ні. Ну, майже.

— Серйозно? — вона зробила ковток чаю.

Я подивилася на неї.

— Ти ж їм не скажеш?

Пауза. Вона усміхнулася.

— Не скажу, - так само спокійно відповіла вона.

Я видихнула.

— Дякую.

— Але мені розкажеш, — додала вона.

— Можливо, — ухильно відповіла я.

Я склала зошити, підручники, ручки — все як завжди. Але зосередитися було складніше, ніж зазвичай.

Раптом згадала про математику. Контрольна. Першим уроком.

Я подивилася на підручник і зловила себе на тому, що думаю зовсім не про неї. Що зовсім не переймаюся тим, що ще нещодавно вважала найважливішим у світі (а саме, добре скласти ДПА та отримати не нижче десяти по усім предметам).

Я думала про вчора, про кошеня (Янгол викликав особливо приємні відчуття), про те, як з ним спокійно під час грози, про його веселі історії. Про нього.

Про те, як це все виглядало… природно. Ніби так і має бути.

— Зосередься, — тихо сказала я собі.

Телефон задзвонив раптово. Мама. Я відповіла майже одразу.

— Привіт.

— Привіт, — її голос був звичайний, спокійний. — Як ти?

— Нормально.

— Прокинулась? Поїла?

Я усміхнулася.

— Так.

— Добре. Я буду ввечері. Не забудь розігріти котлети.

— Добре.

Пауза.

— Уроки зробила?

— Так.

— Молодець. Гарного дня у школі

— Дякую.

Розмова була короткою. Як завжди. Але цього разу я відчула легкий укол. Навіть не від того, що я їй брешу. А що, для мене це стало звично. І це було неприємно. Але водночас…

Я не була готова сказати правду. Вона точно не зрозуміє і все перекрутить. Скільки було галасу, коли минулого року мене однокласник проводив додому . Ні. Краще залишити як є.

Школа пройшла дивно швидко. І водночас — довго. Я відповідала, писала, слухала. Але частина мене знову була десь не тут.

Після уроків була репетиція випускного. Музика. Рухи. Хтось плутався, хтось сміявся. Я теж. Я рухалася автоматично. І ловила себе на тому, що усміхаюся. Просто так.

Додому я повернулася втомлена. Але це була нормальна втома. Я перевдягнулася, зайшла на кухню. Подивилася в холодильник. І раптом вирішила щось приготувати. Не просто розігріти. А зробити. Щось просте. Я нарізала овочі, поставила сковорідку. І ловила себе на думці, що мені подобається цей стан. Спокійний. Домашній.

Телефон завібрував. Я одразу взяла його. Ігор. Я навіть не намагалася це приховати від себе.

Ігор :«Як ти?»

Я усміхнулася. І відповіла майже одразу.

Ася : «Нормально. Вдома вже. А ти?»

Відповідь прийшла швидко.

Ігор «На роботі. Давай сьогодні ввечері завеземо Янгола до ветеринара. Я після роботи вільний»