Розділ 33

Ігор

Я прокинувся раніше, ніж зазвичай. Без будильника. І перша думка, яка з’явилася ще до того, як я остаточно відкрив очі, була не про роботу. Про неї. Той запах ванілі, що переслідує мене постійно і образ дивовижних очей. Гарних, щирих, справжніх.

Я ще кілька секунд лежав, дивлячись у стелю, намагаючись зрозуміти, що саме мене розбудило. У квартирі було тихо, нічого не змінилося — ті ж стіни, той самий ранок.

Але всередині відчувалося щось інше. Не тривога. Не напруга. Швидше… спокій.  Я повільно сів на ліжку, провів рукою по обличчю і тільки тоді чітко усвідомив: Вона тут. Поряд.

Ця проста думка чомусь прозвучала гучніше за будь-який будильник.

Я не звик до такого.

Не звик, що хтось залишається поруч не на кілька годин і не випадково. А отак — спить у сусідній кімнаті.

І це… не дратувало. Навпаки.

Я піднявся і тихо пройшов на кухню, намагаючись не створювати зайвого шуму. Погляд одразу впав на імпровізовану «лежанку» для кошеняти. Але звісно його там не було.

У мене вдома. Я сперся на стільницю і мовчки подивився на лежанку.

Серйозно? Я досі не розумів, у який момент погодився на це.  Кіт.  У моїй квартирі. Це взагалі не вкладалося в моє звичне життя.

— Пару днів, — тихо нагадав я сам собі, ніби це щось пояснювало.

Я видихнув.  І як я в це вплутався?  Відповідь була очевидною. І навіть не потребувала пояснень. Вона.

Я увімкнув кавоварку, поставив сковорідку на плиту і почав готувати сніданок. Руки працювали автоматично — яєчня, нарізані томати, нічого складного.

Але думки були зовсім не про це.

Я зловив себе на тому, що думаю, що вона їсть на сніданок, чи п’є каву, чи віддає перевагу чаю. Напевно чай. Але в цей час я вже заварив дві кави.

І це знову здалося мені дивним. Я не звик думати про когось у таких дрібницях.

Я постукав у двері легко, майже нечутно.

— Асю, спиш?

Кілька секунд тиші.

— Можна?

— Так… — почувся її трохи сонний голос.

Я відчинив двері.

Вона сиділа на ліжку, трохи розгублена після сну, з розпущеним волоссям, яке спадало на плечі. І виглядала… зовсім інакше.

М’якше. Без звичної зібраності. Поряд лежало кошеня. І це не дратувало, хоча раніше, я б точно не дозволив коту спати в ліжку.

— Сніданок готовий, — сказав я спокійно. — Імпровізований. Яєчня і томати.

Вона усміхнулася. І ця усмішка була настільки простою, що я на секунду затримався.

— Дякую.

Я кивнув.

— Я можу підвезти тебе додому, а потім поїхати на роботу. Або… — я на мить зробив паузу, — можу залишити тобі запасний ключ, якщо хочеш ще поспати.

Я сказав це рівно, без натяку. Просто як варіант. Вона кивнула.

—Я зараз. Я майже готова.

Я вийшов і тихо зачинив двері. І тільки тоді дозволив собі видихнути. Ти зараз серйозно запропонував ключ? Я ледь усміхнувся сам до себе.

Я вже поставив біля її тарілки каву та чай. Біля своєї тарілки – чашку з кавою, зі різними спеціями.

Ми сиділи на кухні навпроти один одного. Все було просто. І водночас — дивно.

Кошеня вже прокинулося. Воно невпевнено пройшло кілька кроків і майже одразу попрямувало до Асі.

Я навіть не здивувався. Воно ніби від самого початку обрало її.  Воно залізло до неї на коліна, і вона тихо засміялася.

— Янгол, — прошепотіла вона.

Я поставив на підлогу миску з водою і трохи жовтка.

— Поки що цього вистачить, — сказав я. — Після роботи куплю нормальний корм.

— Дякую, — вона підняла на мене погляд.

І я раптом зрозумів, що мені важливо було почути це «дякую».

Ми почали снідати.

Вона взяла чашку з кавою, обережно піднесла до обличчя і вдихнула аромат.

— Дуже приємний запах, — сказала вона з легким здивуванням.

— Кава зі спеціями, — пояснив я. — Інакше не п’ю.

Вона зробила маленький ковток і трохи скривилася.

Я не стримався — усміхнувся.

— Не любиш?

— Не дуже, — чесно відповіла вона. — Але пахне справді класно, тому вирішила спробувати.

— Це тато привчив, — сказав я трохи тихіше, ніж планував. — Колись.

Я сам не очікував, що скажу це так просто. Вона нічого не перепитала. Просто кивнула і взяла свій чай. І я був вдячний їй за це. Ми їли мовчки. Але це мовчання не тиснуло. Навпаки — воно було спокійним.

Дорога до її дому пройшла швидко. Вона дивилася у вікно, спостерігаючи за містом, а я кілька разів ловив себе на тому, що дивлюся на неї. Не прямо. Краєм ока.

І щоразу відводив погляд.

— Дякую, — сказала вона, коли ми зупинилися. – Особливо за Янгола.

Я кивнув.

— Але це на кілька днів. – нагадав я. Хоча ця ситуація почала забавляти.  — Гарного дня.

— Навзаєм.

Вона вийшла з машини. Я ще кілька секунд сидів, дивлячись, як вона заходить у під’їзд. І тільки тоді рушив.

День почався, як зазвичай. Люди. Робота. Питання, які потрібно вирішувати швидко і без зайвих емоцій. Я повністю занурився в процес, як робив це завжди. Але десь на фоні… Вона залишалася.

 Я ловив себе на тому, що іноді беру телефон без причини. Що думаю — чи написала вона. Що згадую ранкові дрібниці. Як вона тримала чашку. Як гладила кошеня. Як усміхалася. Це не заважало працювати. Але додавало щось нове. Тепле.

Ближче до обіду я знову згадав про кошеня. І мимоволі усміхнувся. Серйозно, Ігор? Кіт. У квартирі. І не просто так. А тому що вона попросила. Я похитав головою. Але всередині не було ні роздратування, ні жалю. Лише легке здивування.

Я ще кілька секунд дивився в телефон, ніби намагаючись зрозуміти, коли саме щось у мені почало змінюватися. Не різко. Не помітно. Але факт залишався фактом — ще кілька тижнів тому я б просто пройшов повз. Не помітив. Не зупинився.

А зараз…

Я ледь усміхнувся і відкинувся на спинку стільця.

Двері в кабінет відчинилися без стуку.