Янголів не обирають

Розділ 32

Ася

Місто змінилося. Людей побільшало, але шум не дратував — він був фоном. Ми йшли повільно, вздовж вулиці, яка вела нас до паркувального майданчика.

Я не поспішала. І, здається, він теж.

Я дивилася під ноги, іноді — на людей, іноді — на вітрини. Якось раптово почав накрапати дощ і ми трохи пришвидшились.

І хоч йшли ми близько хвилини, небо стало сіре і вже починалась злива. І раптом… . Тихий звук. Ледь чутний.

Я зупинилася.

— Ти чув?

— Що? — він теж зупинився, повернувся до мене.

Я нахилила голову. І знову. Тонке, переривчасте нявкання.

Десь зовсім поруч.

— Там, — я показала у бік припаркованих машин.

Ми підійшли ближче.

Я присіла навпочіпки, намагаючись зазирнути під одну з машин.

І побачила. Маленьке. Біле з чорною плямкою на носі. Згорнуте в клубок. Очі — великі, налякані. Лапка застрягла в решітці.

Воно дивилося на мене і… наче благало про допомогу..

— Боже… диви яке янголятко. — тихо видихнула я.

Я обережно простягнула руку.

— Не бійся…

Воно тихо нявкнуло. І трохи посунулося ближче, мабуть забувши про лапку і нявкнуло голосніше. Я відчула, як всередині щось різко стиснулося.

— Воно зовсім мале, — сказала я.

Ігор присів поруч. Обережно дістав лапку. Не поспішав. Не тягнувся одразу. Але потім взяв у долоні.

Я обережно доторкнулася до кошеняти. Воно здригнулося. Але потім — притиснулося до мого пальця.

— Воно холодне, — прошепотіла я.

— І, здається, лапу підвернуло, — додав він, уважно дивлячись.

Я підняла на нього погляд.

— Що робити?

Він на секунду задумався.

— Не впевнений, що поряд є ветеринарка.

Це прозвучало просто. Як факт.

Я подивилася на кошеня.

Воно вже майже повністю притиснулося до моєї долоні.

— Ми ж не залишимо його тут?, — тихо спитала я.

— Це було б жорстоко, — підтвердив він.

Пауза.

Я відчула, як всередині наростає тривога. Вже розігралась злива.

— І що тоді? Якщо я його принесу додому мене виженуть разом з ним. У батьків алергія. Я вже якось намагалась.

Він перевів погляд з кошеняти на мене.

— Поїхали до мене, — сказав спокійно. — Я хоча б подивлюсь, що з ним. Оброблю, зігріємо. А завтра вже вирішимо, що далі до ветклініки або прилаштуємо кудись.

Я завмерла. На секунду. Це було…несподівано. І так радісно.

Пам’ятаю, як ми з Татою знайшли в дитинстві кошенятко і притягли додому. Було стільки крику про антисанітарію, безвідповідальність, що довелося його залишити Ліді. Її батьки були більш лояльні і не вигнали кошеняти на вулицю, але й залишити не дозволили. Ми втрьох цілий день проплакали, що довелося віддати кішку жінці з сусіднього будинку.

Я опустила погляд на кошеня. Воно тихо нявкнуло. І ще ближче притиснулося. Наче… вибрало. Мене. Я ковтнула.

— Дякую, — сказала я радісно, зовсім забувши про всі сумніви, страхи і що я додому збиралась.

Ігор їхав спокійно. Час від часу кидав короткі погляди в мій бік. А я боялася навіть рухатися зайвий раз. Наче від цього залежало… щось важливе. Наче боялась, що він передумає рятувати кошеня. І ні, я сумнівалась не в ньому. Просто в голові сиділо батьківське «це ж просто кіт».

—

Його квартира була… не такою, як я уявляла. Світлою. Акуратною. Без зайвого. Все на своїх місцях. Стримано.

Я зупинилася на порозі.

— Заходь, — сказав він, відкриваючи ширше.

Я зайшла. Обережно.

— Давай сюди, — він швидко організував місце на столі. — Покладемо його.

Я неохоче відпустила кошеня. Воно одразу спробувало підповзти назад до мене. Я ледь усміхнулася.

— Воно до тебе, — сказав він тихо.

Я нічого не відповіла. Просто провела пальцем по його спинці. Воно замуркотіло. Ледь чутно.

Ігор працював швидко. Спокійно. Впевнено. Я стояла поруч. І дивилася. Як він обережно оглядає лапу. Як говорить тихо, майже собі.

— Нічого критичного, — сказав він через кілька хвилин. — Але забій є. І зневоднення.

Я видихнула.

— Все буде нормально?

— Якщо ми його не відпустимо назад — так, — відповів він.

— Ми ж не відпустимо?

— У мене взагалі з тваринами якось не складається, - не впевнено сказав він.

— Ну будь ласочка, я щось придумаю. Всього на кілька днів, може тиждень, - я благально склала долоні до купи і подивилась на нього.

— Пару днів. – виніс вирок Ігор. – Я піду зроблю каву. Чи тобі чай?

— Чай, якщо можна, зелений.

— Домовились.

Ми сиділи на підлозі, на килимі, спершись на диван. Кошеня вже було загорнуте в рушник. І лежало у мене на колінах. Я обережно гладила його. І не могла перестати.

— Ти завжди так реагуєш? — тихо спитав він.

— Як? — я підняла на нього погляд.

— Наче це найважливіше у світі.

Я ледь усміхнулася.

— Я обожнюю котів. Але нам з сестрою завжди забороняли мати свого. А ти? Як відносишся до котів та собак?

— Чесно?

— Бажано

— Однаково нейтрально. Це шерсть і зайві клопоти.

— Давай придумаємо йому ім’я. Чи це вона?

— Він

—Тоді …Янгол. Давай?

— Як хочеш. Нехай буде Янгол.