Розділ 31

Ася

Неділя. Я прокинулася раніше, ніж потрібно. І одразу зрозуміла — заснути назад не вийде. Всередині було це знайоме відчуття. Очікування. Перша половина дня тягнулися нестерпно довго.

Коли годинник пробив першу. Я поїла і швидко зібралася.  Цього разу навіть не задумувалася, що сказати батькам.

— Я з Лідою, — кинула я, виходячи.

Мама тільки кивнула. І мені стало трохи… легше.

Майданчик був той самий. Старий асфальт. Стерта розмітка. Конуси. І це дивне відчуття — ніби я тут уже своя.

— Готова? — спитав Ігор.

Я усміхнулася.

— Так.

І це було вперше, коли я сказала це без сумніву. Я сіла за кермо. І цього разу — без напруження. Руки вже самі знаходили місце. Ноги — педалі.

— Ну, давай подивимось, — сказав він.

Я завела машину. Спокійно. Без ривків. І рушила. Плавно. Я навіть сама не одразу усвідомила, що все виходить. Що я не думаю про кожен рух. Що я просто… їду.

— Ого, — тихо сказав він.

Я кинула на нього погляд.

— Що?

— Нічого, — він усміхнувся. — Просто хтось явно тренувався подумки.

Я засміялася.

— Можливо.

Ми зробили кілька кіл. Я вже не глухла. Не плуталася. І з кожною хвилиною всередині розливалося це приємне відчуття. Гордості. Радості.

— Я реально їду, — сказала я, усміхаючись.

— Реально, — підтвердив він.

Коли ми зупинилися, я видихнула.

— Це… класно.

— Я ж казав, — він кивнув.

Я подивилася на нього.

— І що тепер?

Він трохи задумався.

— Якщо захочеш — можеш складати іспит.

— Серйозно?

— В шістнадцять — цілком, — сказав він.

Я завмерла.

Це звучало… реально. Наче щось, що може статися.

— Я подумаю, — тихо сказала я.

— Подумай, — кивнув він.

Ми вирішили поїхати в центр. Просто прогулятися. І якось само вийшло, що ми зайшли в те саме місце, де колись зустрілись. Я зупинилася на секунду біля входу. Яскрава вивіска, яка ввечері світитиметься, а на вході стоятиме охорона. Але до восьмої вечора – це звичайне кафе, де можна випити кави і смачно поїсти.

— Серйозно? — усміхнулася я.

— А що? — він підняв брову. — Символічно.

— Дуже, — кивнула я і засміялась.

Ми сіли за столик. Все було майже так само. Але водночас — зовсім інакше.

— Знаєш, — сказав він, дивлячись на мене, — мені тепер треба придумати новий привід.

— Для чого? — я зробила вигляд, що не розумію.

— Для зустрічей, — він усміхнувся. — Водіння закінчилось.

Я ледь засміялася.

— Тобто це був хитрий план?

— Абсолютно, — серйозно кивнув він.

Я похитала головою.

— І що тепер?

Він на секунду задумався.

— Працюю над цим.

Я усміхнулася.

І раптом стало якось… тепло. Ми говорили довго. Про різне. І раптом розмова сама перейшла на батьків.

— Вони знають де ти зараз і що вже майже досвідчений водій? — запитав він спокійно.

Я одразу відвела погляд.

— Ні.

— Чому?

Я знизала плечима.

— Не знаю, як пояснити. Не впевнена, що вони зрозуміють. На мене це не схоже.

Він кивнув.

— Розумію.

— А ти? — я подивилася на нього.

Він ледь усміхнувся.

— У мене простіше. Я повнолітній. – він засміявся.

— Ти завжди уникаєш теми батьків. Чому? Ти казав в тебе є брат наче. Ви спілкуєтесь?

— Бо я не люблю про це говорити, — сказав спокійніше. — Батьки в мене… хороші. Справді. Просто я це зрозумів не тоді, коли треба було. Це така історія, де або винні всі потроху, або ніхто.

Він відкинувся на спинку стільця, провів рукою по підборіддю.

— Вони все життя разом. Обидва лікарі. І в їхній картині світу все було дуже чітко: дисципліна, освіта, професія. Без варіантів. Я мав продовжити династію.

Він ледь усміхнувся.

— А я в п’ятнадцять хотів бути рок-зіркою і «тим самим пацаном», який не слухає нікого. Лікар… звучало не дуже переконливо.

Він на секунду глянув кудись убік.

— Коли мама вдруге завагітніла, її контроль став… подвійним. Вона хотіла побачити в мене помічника і однодумця. А я це тоді сприймав як тиск.

Він зітхнув.

— І в якийсь момент ми просто перестали чути одне одного.

Пауза.

— Мені було сімнадцять, коли я вирішив, що я вже достатньо дорослий, щоб довести це всім. Батьки записали мене на підготовчі курси в університет, навіть не спитавши, чи я цього хочу. Я тоді сказав, що не буду лікарем. Вони — що тоді я можу робити, що хочу, але без них.

Він коротко усміхнувся, але в цій усмішці не було веселощів.

— Я сприйняв це як виклик. І пішов.

Він на мить замовк.

— Спочатку це здавалося свободою. Ночував у друзів, іноді в бабусі. Грав на гітарі на вулиці, підробляв у кафе. Здавалося, що я живу так, як хочу. Потім це просто стало… хаосом. Без структури. Без сенсу. Я пробував вступити в музучилище — кинув. Працював, гуляв, витрачав час. І, чесно, думав, що так і має бути.

Він перевів погляд на мене.

— А потім один день усе змінив. Друг. Дурна ситуація. Швидка.

Його голос став тихішим.

— І тоді я вперше по-справжньому зрозумів, що значить «відповідальність». Не перед кимось. Перед собою.

Він зробив паузу

— Я сам підготувався. Склав іспити. Вступив. Жив у гуртожитку. Життя залишалося… веселим, — він ледь усміхнувся, — але вже з головою.

Погляд став серйознішим.

— І в якийсь момент я зрозумів, що хочу повернутися. Не тому, що треба. А тому, що… напевно десь був не правий. Але це найскладніше. Повернутися. І визнати, провину

Він на секунду опустив очі.

— Ми не спілкуємось, — додав трохи тихіше. — Зовсім. Це вже не про образу навіть. Просто… так склалося.

Він провів пальцями по краю чашки.

— Років п’ять назад почав спілкуватися з братом, передавати йому подарунки через тітку з дядьком. Іноді говоримо телефоном. Через нього я знаю, як вони.