Розділ 30

Ася

Я ще довго відчувала кермо в руках, навіть коли ми вже повернулися в місто. Це було дивно. Наче щось залишилося в мені — не зовсім відчуття, не зовсім думка. Швидше… стан. Легке тремтіння десь всередині, як після чогось нового і важливого.

Я ніколи не думала, що погоджуся сісти за кермо.

Ще кілька тижнів тому я б навіть не розглядала це як варіант. Це здавалося чимось складним, чужим, не про мене. Чимось, де потрібно бути впевненою, швидкою, рішучою.

А я… я не така. Принаймні, я так думала. Але з ним усе виглядало інакше. Простіше. Не тому, що це було легко. А тому, що він робив це… можливим. Без тиску. Без поспіху. Без цього відчуття, що я повинна одразу все вміти.

Я пам’ятаю, як машина вперше рушила. Це було майже непомітно. Але всередині — цілий вибух. Я їду. Ця думка тоді була настільки несподіваною, що я навіть не одразу повірила. І він був поруч. Спокійний. Уважний. І я чомусь знала — нічого поганого не станеться. Навіть якщо я помилюся. Навіть якщо щось піде не так. Він підстрахує. І це було… новим. Я не звикла покладатися на когось так. Я взагалі не звикла покладатися. А тут — вийшло. Само.

Я провела пальцями по підвіконню, дивлячись у вечір за вікном. Місто було тихим. Я знову і знову прокручувала той день. Його голос. Його руки — коли він показував, як тримати кермо. Те, як він дивився — уважно, але без тиску. І те, як мені було поруч із ним. Я не могла це нормально пояснити. Це не було схоже на щось, що я відчувала раніше. Не було цієї різкості, цього «вибуху», про який всі говорять. Це було… інакше. Тихіше. Глибше. І від цього — ще більш незрозуміло. Мені просто добре з ним. Я видихнула.

І одразу ж з’явилася інша думка. А чи це правильно? Я закрила очі. Це питання переслідувало мене постійно. Ніби тінь. Кожного разу, коли я дозволяла собі розслабитися, насолодитися моментом — воно з’являлося. Нагадувало. Про те, що все це… може виглядати не так, як я це відчуваю. Про батьків. Про те, що я не говорю їм правду. Цього разу, я сказала, що пішла до Ліди, попередивши її. Але почувала себе брехухою і зрадницею. 

Я відкрила очі. І подивилася на телефон. Він мовчав. Ми не писали один одному постійно. І, мабуть, саме тому кожна зустріч була… окремою. Очікуваною. Важливою.

—

Квітень пройшов швидше, ніж я очікувала. Наче хтось перемотав його вперед. Субота. Іноді неділя. Ці дні стали… нашими. Я прокидалася раніше, ніж потрібно. Збиралася швидше, ніж зазвичай. І кожного разу ловила себе на тому, що хвилююся. Ніби перед чимось важливим. Хоча це було просто… водіння. Просто зустріч. Але це вже давно не було «просто».

Великдень цього року вийшов… іншим. Батьки ще за кілька днів домовились поїхати до друзів на дачу. Мама навіть намагалася вмовити мене, але я майже одразу відмовилась. Там не було ні Тати, ні Ліди, ні взагалі когось з ким легко і цікаво. Просто дорослі, розмови, які мені не цікаві, і відчуття, що я зайва.

— Я краще залишусь, — сказала я тоді.

І вперше за довгий час це рішення було легким. Бо я знала, що це не вибір між тим, щоб залишитись однією і тим, щоб почувати себе зайвою. Я знала, що ці вихідні ми проведемо з Ігорем. І це  було найкраще свято за останні роки. Ми їздили до Соломії Сидорівни.

Вона відчинила двері ще до того, як я встигла постукати — ніби відчула. Її обличчя так щиро засяяло, що я навіть трохи розгубилась.

— Та заходьте ж швидше, — сказала вона, дивлячись то на мене, то на Ігоря.

І якось одразу стало тепло. По-справжньому. Ми пекли паски разом.

Вона керувала процесом, як головний шеф, я перемішувала тісто, Ігор намагався «допомагати», але більше жартував і крав родзинки.

— Не заважай технології, — бурчала Ба.

— Я контролюю якість, — серйозно відповідав він.

Я сміялася. І не пам’ятаю, коли востаннє мені було так просто. Потім ми фарбували яйця. Руки були в фарбі, на столі — безлад, але це був той самий хороший безлад, від якого не хочеться прибирати одразу.

Ми гуляли ввечері. Тихі вулиці. Світло у вікнах. І це відчуття, що час трохи сповільнився. Тоді я довго не могла заснути вночі, через думки. І відчуття, що це щось дуже важливе.

Вранці ми пішли святити паску. Я тримала кошик. Ігор йшов поруч. І це виглядало так… правильно, що я навіть не намагалася це пояснити.

А потім… Вже вдома. Ба пішла в хату, а ми залишились на дворі. Ігор поливав город. Я стояла поруч. І в якийсь момент просто бризнула на нього водою. Він завмер. Повернувся. І через секунду вже я тікала. Сміючись. Вода, сонце, теплий ранок. Ми бігали, як діти. Поки він не наздогнав мене. Я зупинилася. Задихана. Мокра. І сміючись. Підняла на нього погляд. І саме в цей момент щось змінилося. Різко. Тихо. Незворотно. І він мене поцілував.

Це було… зовсім не так, як я уявляла. Не як у фільмах. Але точно ідеально. І точно не підготовлено. Але коли це сталося — ніби весь світ на секунду просто зник. Залишились тільки відчуття. Його руки. Теплі. Обережні. Його близькість. Його дихання. І це дивне, майже нереальне відчуття всередині — ніби щось розкривається, про що ти навіть не знала.

Мені стало… занадто. Занадто добре. І водночас занадто страшно. Я відсторонилася першою. Різко. Майже інстинктивно.

— Не треба… — сказала я тихо, опускаючи погляд. — Будь ласка… так більше не роби.

Мені було соромно. Незручно. І я не могла пояснити, чому. Просто відчувала, що якщо це продовжиться — я не впораюсь. Він одразу відступив. Без жодного тиску.

— Вибач, — сказав тихо. — Я не хотів тебе налякати.

Я похитала головою.

— Я не злякалась…

І сама не повірила, як це прозвучало. Він ледь усміхнувся.

— Я так більше не буду, але пообіцяй, що ти не тікатимеш.

Я підняла на нього погляд. І кивнула. Бо тікати вже не хотілось.

На наступні вихідні, хоч я і вагалася, все ж пішла з ним на той самий майданчик. Ми обоє зробили вигляд, що нічого не сталося, і обох це влаштувало. Хоча погляди вже були іншими. Час від часу.