Розділ 29

Ігор

Я ще кілька секунд стояв, дивлячись на двері під’їзду, які зачинилися за нею.

Дивне відчуття. Наче щось залишилося там, за цими дверима. І водночас — ніби щось пішло зі мною.

Я повільно видихнув і провів рукою по волоссю. Усміхнувся. Сам до себе. Це було… добре. Не «нормально». Не «звично». Не «як завжди». А саме добре.

Я сів на байк, але не поспішав заводити. Просто сидів, дивлячись перед собою, і ловив це відчуття. Воно було легким. Спокійним. Без напруги, без гри, без цих постійних внутрішніх розрахунків, до яких я давно звик.

З нею не треба було нічого доводити. Не треба було бути кимось іншим. І це… вибивало з колії сильніше, ніж будь-що.

Я нарешті завів двигун, але їхав повільно. Місто вже потемніло, вогні розтягувалися по асфальту довгими смугами. Вітер був прохолоднішим, але я майже не відчував його.

Я думав. Про неї. Про те, як вона спочатку дивилася на байк — насторожено, з недовірою. Як сіла — обережно, ніби в будь-який момент може передумати. Як трималася спочатку невпевнено… а потім міцніше. Як сміялася. Я коротко видихнув крізь усмішку. Це було справжнє. Не напускне. Не «як треба». А так, як є. І, мабуть, саме це зачепило найбільше.

Я зупинився на світлофорі й машинально дістав телефон. Порожньо. Я навіть не здивувався. І правильно. Я покрутив телефон у руці й відклав назад. Поспішати не треба. Я знав, як це працює. Занадто добре знав. Один неправильний крок — і вона закриється. Ася не з тих, хто піде на щось прямо. Вона або довіряє — або ні. І якщо натиснути — втратиш одразу. Я згадав той момент з трояндою. Як вона тоді відреагувала. Ледь помітно, але я це бачив. Не готова. Не до цього. І, чесно кажучи… я і сам розумів, що класичне «побачення» тут виглядатиме дивно. Неправильно. Навіть трохи… божевільно.

Я тихо хмикнув.

— Геній, — пробурмотів сам до себе.

Завоювати. Слово саме з’явилося в голові. І я не став його відкидати. Бо це було правдою. Я хотів її. Не в тому примітивному сенсі, до якого звикли більшість. А інакше. Глибше. Мені було з нею цікаво. Не нудно. Спокійно. І водночас — живо. Я давно такого не відчував. І саме тому я не збирався це відпускати. Але й лізти напролом — не варіант. Я повернув на свою вулицю і зупинився біля дому. Зняв шолом.І тільки зараз думки почали складатися в щось більш чітке.

Що їй підходить? Що не налякає? Що буде… природно? Байк — ні. Сьогодні все пройшло добре, але це ризик. І я бачив, як вона спочатку боялася. Танці? Я усміхнувся. Я б із задоволенням. Але вчити її танцювати — це вже інший рівень. І, чесно кажучи, не мій. Побачення — ні. Занадто прямо. Занадто швидко.

Я зайшов у під’їзд, піднімаючись сходами, і раптом зупинився на півдорозі. Авто. Я повільно видихнув. Це має бути … цікаво для неї. І досить природньо, скажімо так, без криміналу.  Просто. Безпечно. І водночас — базується на довірі.

Навчити її водити. Це не виглядає як побачення. Швидше — як допомога. Як щось корисне. Ділове. Майже професійне. Ідеально. Я навіть відчув, як всередині щось клацнуло на місце. Так. Це спрацює.

Я зайшов у квартиру, кинув ключі на стіл і одразу дістав телефон. Відкрив її діалог. Порожньо. Я на секунду затримав палець над клавіатурою. Не зараз. Нехай трохи… вляжеться. Я відклав телефон.

—

Четвер. Я зловив себе на тому, що відкриваю її чат вже втретє за день. Нічого нового. І це починало трохи дратувати.

— Спокійно, — тихо сказав я сам собі.

Вона не з тих, хто пише першою. І це нормально. Я глибоко вдихнув і набрав повідомлення.

Ігор: “Як ти дивишся на те, щоб у суботу зранку трохи покататися? Не на байку .Можу навчити тебе водити, якщо хочеш.”

Я перечитав. Просто. Без тиску. З варіантом відмови. Ідеально. Я натиснув «надіслати». І відклав телефон. Не дивитися. Хоча б п’ять хвилин. Через дві — я вже тримав його в руках.Повідомлення прочитане. Я ледь усміхнувся. Відповідь прийшла не одразу.Вона думає. Через кілька хвилин екран знову засвітився.

Ася: “Не впевнена, що це хороша ідея.”

Я тихо видихнув. Не «ні». Не відмова. Це вже крок.

Ігор :“Це не складно. Я поясню. І не дам тобі врізатися в дерево”

Кілька секунд.

Ася: “Добре. Можемо спробувати.”

Я відкинувся на спинку стільця і закрив очі. Є.

—

Субота.

Я виїхав трохи раніше.

Місто ще не прокинулося повністю. Ранкове світло було м’яким, дороги — напівпорожні.

Я під’їхав до її будинку і написав коротке: “Я під’їхав.”

Цього разу вона вийшла швидше. І це я відзначив. Прості джинси, легка куртка, волосся зібране недбало. І знову цей погляд. Трохи насторожений. Трохи цікавий.

— Привіт, — сказала вона, сідаючи поруч.

— Привіт.

— Це точно гарна ідея? — одразу запитала вона.

Я усміхнувся.

— Побачимо.

Ми виїхали з міста.

Поступово будинки ставали нижчими, дороги — ширшими, машин майже не було.

Через кілька хвилин ми звернули на стару площадку.

Це було місце, яке знали всі, хто коли-небудь вчився водити.

Велика відкрита територія з потрісканим асфальтом. Стерті розмітки, які колись позначали повороти й «змійки». По краях — старі конуси, частина з яких уже лежала на боці. Декілька машин стояли осторонь, біля них — люди з інструкторами або знайомими та родичами.

Хтось нервово крутив кермо. Хтось глухнув на старті. Хтось сміявся. Тут і тата з синами, яким сподіваюсь є хоча б дванадцять. І білявки з хлопцями, що вирішили покрасуватися. Тут всі хто вчаться тренуватися без посвідчення та автошкіл і всі, кого тренувати в місті – небезпечно. Майданчик величезний, місця всім вдосталь і складається враження, що майже нікого немає. Живе, трохи хаотичне і водночас спокійне місце, в межах міста. Ідеальне.

Я заглушив двигун.

— Ось, — сказав я. — Тут ніхто не буде сигналити, якщо ти заглохнеш. І тут не питатимуть паспорт та посвідчення.