Розділ 28

Ася

Я стояла біля вікна, тримаючи чашку, яка вже давно охолола. Місто за склом жило своїм життям — машини повільно рухались, люди кудись поспішали, хтось сміявся, хтось говорив по телефону. Звичайний день. Звичайний вечір.

А в мене всередині — відчуття очікування.

Я не могла пояснити це відчуття. Наче щось от-от має статися. Наче повітря стало густішим. Наче я стою на межі — і варто тільки зробити крок, як усе зміниться.

Я знову подивилася вниз. І тоді побачила його. Серце різко вдарилося об груди.

Ігор стояв біля під’їзду, трохи збоку, спершись на чорний байк. Темна куртка, руки в кишенях, погляд спрямований кудись убік — ніби він просто чекає. Спокійно. Без поспіху.

Мій телефон завібрував у руці. Я навіть не одразу змогла подивитися на екран. Пальці трохи тремтіли.

Ігор: “Спустишся?”

Усього одне слово. Коротке. Просте. Але всередині — цілий вибух.

Я завмерла. Серце билося так голосно, що, здавалося, його можна почути навіть на вулиці. Я дивилася на повідомлення. Потім — знову вниз, на нього.

І раптом усе, що було до цього — ранкова сварка, мамині слова, відчуття контролю, ця дивна образа — піднялося хвилею.

Чому я повинна сидіти вдома? Чому я маю звітувати за кожен крок?

Я стиснула телефон. Я ж нічого поганого не роблю. Але разом із цим прийшло інше. Сумнів. А якщо це… неправильно? Я зробила крок назад від вікна. В кімнаті було тихо. Занадто тихо.

— Це просто зустріч, — тихо сказала я сама собі.

Але голос прозвучав не дуже впевнено.

Я пройшлася по кімнаті. Зупинилася. Знову подивилася на телефон.

Він чекає. Я різко видихнула.

— Добре.

Цього разу впевненіше.

Я відкрила шафу.

Руки діяли швидше, ніж думки. Джинси. Футболка. Джинсова куртка. Нічого особливого. Я швидко перевдяглася, зібрала волосся, потім розпустила. Погляд у дзеркало. Це була я. Та сама. І зовсім не та сама. Очі трохи інші. Більше… живі, аніж десять хвилин тому.

Я взяла телефон, ключі. На секунду зупинилася біля дверей.

Мама вже вдома, але вона відпочиває. Треба буде пояснювати. Не зараз.  Я тихо відчинила двері й вийшла.

Сходи здавалися довшими, ніж зазвичай. Кожен крок — гучніший. Серце билося десь у горлі. Коли я вийшла з під’їзду, прохолодне повітря одразу обдало обличчя.

І він підняв погляд. Наші очі зустрілися. На секунду — просто тиша.

— Привіт, — сказав він.

— Привіт, — відповіла я.

І тільки зараз відчула, що не знаю, куди подіти руки.

Він трохи усміхнувся. Ледь помітно.

— Я не був впевнений, що ти вийдеш.

— Я теж, — чесно сказала я.

Його погляд ковзнув по мені — швидко, без зайвого, але я все одно це відчула. І від цього стало якось… тепліше. Потім я перевела погляд на байк. Чорний. Великий. Незнайомий. І раптом — трохи страшний.

— Твій? — запитала я, хоча відповідь була очевидною.

— По дорозі свиснув.

Я мовчала. Смішок з’явився сам собою. Ми обидва засміялись.

— Покатаємось? — спитав він.

Просто. Без тиску. Але всередині мене одразу все стиснулося.

— Я… — я запнулася. — Я ніколи…

— Не каталась? — він нахилив голову.

Я кивнула. Чесно кажучи, виглядало це не дуже переконливо.

Я знову подивилася на байк. В голові одразу виникли картинки — швидкість, вітер, падіння…

— Це безпечно? — тихо запитала я.

Він усміхнувся.

— Я лікар. Мені не вигідно тебе калічити.

Я мимоволі посміхнулася.

— Дуже заспокоїв.

— Я їжджу обережно, — вже серйозніше сказав він. — Якщо тобі не сподобається — дай знати, і ми зупинимось.

Я дивилася на нього. В його голосі не було тиску. Тільки впевненість. І це чомусь заспокоювало більше, ніж будь-які слова. Я зробила крок ближче.

— Добре. Мабуть, можна спробувати.

Він підійшов ближче, тримаючи шолом у руках, і на мить затримав погляд на мені — ніби перевіряв, чи я точно готова. Я кивнула, хоча сама не була впевнена. Він обережно одягнув шолом мені на голову, пальці торкнулися скронь, провелися по волоссю, яке вибилося, і акуратно заправили його назад. Його рухи були спокійні, впевнені, без жодного поспіху — ніби це щось звичне для нього, але важливе для мене.

Коли він нахилився ближче, щоб застібнути ремінець під підборіддям, я відчула його подих — теплий, зовсім поруч. Серце одразу збилося з ритму. Я завмерла, боячись навіть зайвий раз вдихнути. Його пальці на секунду затрималися, перевіряючи, чи не занадто туго, і цей дотик був таким уважним, що всередині щось м’яко стиснулося. — Нормально? — тихо спитав він. Я тільки кивнула, бо голос чомусь зник.

Трохи незручно. Трохи дивно.

Я нерішуче підійшла до транспортного засобу.

Сіла трохи позаду, хоч це і виявилось складніше, ніж здавалося і шолом перекривав частину огляду.

І одразу не знала, куди подіти руки.

— Тримайся за мене, — спокійно сказав він.

Я вагалася секунду. Потім обережно поклала руки йому на талію. І в цю мить усе стало надто реальним.

— Готова? — запитав він.

— Ні, — чесно сказала я.

Він тихо засміявся.

— Поїхали.

І ми рушили.

Спочатку повільно.

Я відчула, як байк почав рухатися підо мною. Незвично. Легко. Наче він не їхав, а ковзав.

Потім швидше.

Вітер одразу вдарив в обличчя. Куртка затріпотіла. Волосся вибилося з-під шолома.

Я мимоволі сильніше обійняла його. І саме в цей момент стало страшно. Але разом із страхом — щось інше. Адреналін. Живе, різке відчуття, яке розливалося по тілу.

Місто пролітало повз. Світло, машини, люди — все змішувалося в один рух. Я вдихнула глибше. І раптом зрозуміла — я усміхаюся. Справді. Не думаючи. Не стримуючись. Просто… відчуваючи.

Ми проїхали кілька вулиць, потім ще. Я вже не боялася так сильно. Навпаки — хотілося ще. Ще швидше. Ще далі.