Розділ 27

Ася

Я прокинулася ще до будильника.

Світло вже було іншим — не таким м’яким, як у селі. Воно різало кімнату рівними прямими лініями, пробивалося крізь штори й падало на підлогу, на стіл, на мої речі, які лежали так само, як я їх залишила.

Усе було на місці. Крім мене.

Я ще кілька хвилин лежала, дивлячись у стелю, і слухала дім. З кухні долинав звук чайника, мама ходила туди-сюди — швидко, трохи різко. Звичайний ранок. Звичайне життя.

І тільки в мені щось не збігалося.

Вихідні. Вони були як сон. Як інше життя. І водночас – ні. Вони були занадто чіткими для цього.

Річка. Місток. Його рука.

Я заплющила очі.

Його пальці на моєму зап’ясті — теплі, впевнені. Те, як він не відпустив одразу. Те, як подивився — ніби справді боявся.

Цікаво. Чого саме? Нічого ж страшного не сталося б.

Я різко видихнула й сіла.

— Досить, — прошепотіла сама собі.

Бо якщо почати прокручувати це зранку — день уже програний.

Я взяла телефон. Повідомлень не було ні від нього, ні від когось іншого, хто міг би відволікти.

Я на секунду затримала погляд на екрані. І тільки зараз усвідомила, що чекала. Не спеціально. Не свідомо. Просто… десь усередині була впевненість, що він напише. Щось коротке. Звичайне. Як учора. Я стиснула телефон у руці й відклала його на ліжко.

— Нормально, — сказала я тихо. — Все ок. Треба вставати.

У нього своє життя. У мене — своє. І ці вихідні не означають, що тепер щось… обов’язково продовжиться.

Я встала, швидко вдягнулася, зібрала волосся. У дзеркалі на мене дивилася звичайна я. Та сама, що була до всього цього. Тільки погляд трохи інший.

На кухні були голоси. Я прислухалась — різкі, уривчасті слова з кухні. Мамин голос. І татів — глухіший, стриманий, але напружений.

Я заплющила очі. Хотілося зробити вигляд, що я ще сплю, що мене тут нема. Що це не мене стосується. Але я тихенько вийшла з кімнати.

— …я не можу за всіх відповідати! — мама говорила швидко. — Вона зникла на вихідні, ти теж не на зв’язку…

— Я був на рибалці, ти це знала, — відповів тато тихіше.

— Знала, що підеш, «на хвилинку». Але не знала, що ти зникнеш!

Слова чіплялися одне за одне, як мокрі гілки після бурі.

— Ася не дитина, — сказав тато. — Вона має право…

— Право зникати? — різко перебила мама.

Я видихнула й зайшла.

Коли я зайшла на кухню, вони обидва обернулися.

— Я тут, — сказала я тихо.

Мама на секунду завмерла.

— Де ти була? — вже без крику, але напружено спитав тато.

Я опустила погляд на стіл.

— Не було зв’язку. Я поїхала в місто.

Мама зітхнула, провела рукою по волоссю.

— Я дзвонила всім. Я не розуміла, що думати.

Я кивнула. Сказати більше — означало б пояснювати. А я не була готова. Тим паче, вчора ж уже все вирішили. Навіщо прокручувати це знову. Але сперечатися бажання не було.

— Наступного разу просто напиши, — тихіше сказав тато. — Добре?

— Добре.

Розмова якось сама зійшла нанівець. Мама відвернулася до раковини, тато взяв чашку. Я постояла ще кілька секунд і пішла вмиватися. Коли чистила зуби, чула монолог мами, вже з приводу того «як можна бути таким безвідповідальним батьком». Снідати перехотілось. І я повідомивши, що спізнююсь в школу – пішла.

Школа зустріла шумом. Діти бігали коридорами, хтось сміявся, хтось сперечався, вчителі говорили голосніше, ніж потрібно. Все рухалося, як завжди. Я зайшла в клас і на секунду зупинилася. Цей простір був таким знайомим, що навіть трохи чужим.

Уроки тягнулися повільно.

Я пояснювала тему, слухала відповіді, ставила питання — і паралельно ловила себе на тому, що частина мене взагалі не тут.

Вона десь там. Біля річки. На містку. У тому моменті, коли все було… просто та природньо. Не було гонитви.

Я автоматично взяла телефон під час перерви.

Порожньо. Я відклала його. Потім знову взяла. Знову порожньо. Це почало дратувати. Не тому, що він не написав.  А тому, що я чекала.

Я злилася на себе за це.

— Ти зараз прокрутиш у телефоні дірку, — тихо сказала сусідка поруч.

Я поклала його на стіл.

— Дрібниці

— Ага.

До кінця дня я втомилася більше, ніж зазвичай. Не фізично. Морально. Ніби постійно тримала щось… напіввідкрите.

Я вийшла зі школи, глибоко вдихнула повітря.

Місто шуміло. Машини, люди, розмови.

І раптом мені дуже чітко захотілося тиші. Додому доїхала швидко, навіть не помітивши як.

Я дістала телефон. Знову. І на секунду зависла.

Написати? Не написати? Якщо написати, то про що.  Це ж нормально — написати. Просто щось просте. Без сенсу. Без підтексту.

Я відкрила діалог. Курсор блимав. Я дивилася на нього кілька секунд. А потім заблокувала телефон.

— Не буду, — сказала я тихо.

І саме в цей момент він завібрував у руці. Я завмерла. Екран загорівся. Мама.

Шкода, що не він.

— Ти де? Ти вже мала бути вдома. Чого не дзвониш?

— Я вже давно вдома. Мені тепер треба про кожен крок повідомляти? – можливо, це було трохи різкіше, ніж хотілось, але цей контроль дійсно був дивний. Не покидало відчуття, що мене звинуватили в тому, в чому я не винна.  

— Я хвилююсь. Добре. Сідай за уроки. Обід в холодильнику. Розігрієш.

— Добре, дякую, - відповіла я втомлено.
Якщо мене б спитали, що я робила після обіду. То я розгубилася б з відповіддю. Начебто поїла, почитала літературу, музику послухала.

Ігор

Я прокинувся від звуку будильника.

Місто зустріло мене звичним шумом — машини за вікном, десь далеко сирена, голоси на вулиці. Ніякої тиші. Ніякого простору. Я лежав ще кілька секунд, дивлячись у стелю. І перша думка за багато років, що я просипався -  була не про роботу.

Про неї.

Я закрив очі. Місток. Вода під ногами. Її рука в моїй. Я чітко пам’ятав цей момент.