Розділ 26

Ася

Неквапливо підійшла до дверей з дурнуватою усмішкою. І перед тим як зайти в квартиру дістала телефон. Майже шістнадцята.

 Ася : Жива. Дісталася. Не впала на сходах 😉

Надіслала. Усміхнулася сама до себе.

Відповідь прийшла швидко.

Ігор: Добре. Бо я вже готувався їхати рятувати

Я фиркнула.

Ася: Рятувальну операцію можна скасовувати . Об’єкт живий і самостійний.

Двері квартири відчинилися ще до того, як я встигла вставити ключі.

Мама стояла на порозі.

— Нарешті, — сказала вона різко. — Телефон у тебе для чого?

Я зняла кросівки, повільно розстібнула куртку.

— Мам, усе нормально.

— Нормально? — голос уже піднімався. — Де ти була? В якому селі? Чому не було зв’язку?

Я пройшла в коридор, повісила куртку, намагаючись не дивитися їй прямо в очі.

— Ми з Лідою поїхали за місто. Там теж була гроза, блискавка — зв’язок зник.

— Я телефонувала її батькам! — мама вже не стримувалася. — Вони не в курсі, що ви разом! Ліда щось мимрила, потім зв’язок обірвався. Я що маю думати?

Я мовчала.

Усередині було дивне відчуття: суміш провини й образи.

— Я вже хотіла поліцію викликати, ти розумієш? — голос її затремтів. — Твій батько теж не на зв’язку, повернеться лише ввечері. Я тут одна за всіх хвилююся!

Вона  швидкими кроками перейшла до кухні, розмахувала руками, ніби її слова не вміщалися в простір. Я попрямувала за нею.

— Ти хоча б уявляєш, що це таке — не знати, де твоя дитина?

Я опустилася на стілець. Частина мене продовжувала обурюватися, а інша – веліла мовчати.

Я вдихнула. І якомога спокійніше почала:

— Коли почалася блискавка, зв’язок зник. У хаті нікого не було. Ні тебе. Ні тата. Ні Татки. Я залишилася сама. Ти поїхала нічого не сказавши. Тато не повернувся з рибалки. Почався буревій. Я злякалась.

Мама розгублено моргнула.

— Ми думали, я думала …

Тиша повисла важка.

Я ковтнула.

— Я встигла на останній автобус до міста. Уже тут подзвонила Ліді. Вона саме їхала до друзів під Києвом на вихідні. Я приєдналася.

Брехня лягала рівно. На одному диханні.

— І ти вважаєш, це нормально? — голос мами вже був не істеричний, а виснажений. — Просто зникнути?

Я не знала, що відповісти.

Бо з одного боку — так, мені було ніяково. Я брехала. Дивилася їй в очі й вигадувала історію.

А з іншого — чому я справді залишилася сама? Чому моя відсутність раптом стала трагедією, якщо мене саму ніхто не попередив? Мене просто залишили, забувши про моє існування.

— Я не зникала, — сказала я тихіше. — Просто не було зв’язку.

Мама сіла навпроти. Її плечі опустилися.

— Я хвилювалася, — повторила вона вже спокійніше. — Це все.

Я кивнула. Не знала що казати. Не хотіла нікого звинувачувати. І брехати теж не хотіла.

Телефон завібрував у руці. Я глянула під стіл.

Ігор: Добре. Але якщо що – я все одно на зв’язку.

Коротко. Без жартів.

І чомусь саме це стиснуло горло сильніше, ніж мамина істерика.

— Хто пише? — одразу запитала вона.

— Ліда, — автоматично відповіла я,  сподіваючись, що секундну паніку в очах ніхто не помітить.

Мама зітхнула.

— Поїж щось. І наступного разу — попереджай.

Я пішла до своєї кімнати. Зачинила двері. Притулилася спиною до них.

Я не одразу відійшла від дверей. Стояла, притулившись спиною, ніби вони ще тримали мене.  

Кімната зустріла звичністю. Плед на ліжку, книжка з загнутим кутом, чашка з підсохлим обідком міцного чаю. Повітря трохи затхле — я не відчиняла вікно перед від’їздом.

Я зробила кілька кроків, прочинила вікно і сіла на край ліжка.

Дивно. Ще недавно цей простір був єдиним місцем, де я почувалася захищеною. А зараз він здавався меншим. Ніби я трохи виросла — а стіни залишилися тими самими.

Мама хвилювалася. Я це розуміла. Її страх був справжній. Але мій — теж.

Коли почалася гроза, коли блискавка різонула небо і світло згасло, я вперше відчула не просто переляк. Я відчула порожнечу. Це було ще гірше, ніж тоді. В дитинстві.  В хаті нікого не було. Телефон мовчав. Тиша тиснула так, що хотілося вийти надвір під дощ — аби тільки не сидіти всередині.

І тоді з’явився він. Я заплющила очі, щоб уявити його лице ясніше,  про спогади про негоду прискорили серцебиття і повернули страх.

Його рука на моєму зап’ясті — тепла, впевнена. Те, як він не відпустив одразу.  

Я відкрила очі й перевела погляд на телефон. Екран був темний, але я знала, що там — його коротке: «я все одно на зв’язку».

Ніхто ніколи не говорив мені цього так просто.

Без зобов’язань. Без гучних обіцянок. Просто — я є.

Я повільно лягла на спину, дивлячись у стелю.

Чому мені довелося брехати?

Бо я не хотіла пояснювати. Не хотіла, щоб цей крихкий, новий простір між нами розбирали по деталях. Не хотіла, щоб він став темою кухонних розмов.

І водночас — мені було соромно.

Я ж не маленька. Я маю право їхати, куди хочу. Маю право не звітувати щохвилини. Мабуть.

Але коли згадувала істерику мами… щось стислося всередині. Можливо, я справді переступила межу.

Чи просто вперше зробила щось для себе?

Я перевернулася на бік, підтягнула коліна.

Мені не було шкода цих вихідних. Жодної хвилини. Навіть грози. Бо там я відчула себе не дитиною, за яку хвилюються, і не тінню, про яку можна забути. Я відчула себе вибраною.

І це лякало більше за мамину істерику. Бо якщо ти дозволяєш комусь бути поруч — по-справжньому — ти стаєш вразливою. Ти вже не можеш удавати, що тобі байдуже.

Я піднялася, підійшла до вікна. На подвір’ї все було звичайно: жінка несла пакети з магазину, хтось вигулював собаку, хлопчик тягнув самокат.

Світ не змінився. Змінювалась я. І вперше за довгий час мені було не страшно від цієї зміни. Страшно було тільки одне — що це може закінчитися.