Розділ 25

Ігор

Дорогою назад, після містка, я йшов трохи позаду неї.

Не тому, що хотів дистанції. Навпаки — щоб бачити, як вона ступає обережно, як сонце лягає їй на волосся, як вона час від часу озирається, ніби перевіряє, чи я поруч.

Я згадав, як вона ковзнулася на містку — і досі в пальцях залишалося відчуття її зап’ястя. Тонкого. Теплого. Живого.

Той місток був старий, дошки вологі від річкової пари. Її нога поїхала вперед, тіло хитнулося.

Я не злякався, коли вона втратила рівновагу. Тіло спрацювало швидше за думку. Але вже коли тримав її, коли вона дивилася на мене широко розплющеними очима, щось у грудях різко стиснулося.

Вона довірилася.

І я раптом зрозумів, що боюся не її падіння. Боюся, що одного дня не зможу вхопити.

У її очах тоді було щось таке, що не мало назви. Не просто переляк. Не просто вдячність. Це був короткий, оголений момент — коли людина не встигає вдягнути звичну маску.

Я тримав її на секунду довше, ніж потрібно для безпеки. Усвідомлював це. Але не відпускав.

Річка шуміла внизу, наче їй байдуже до нашої напруги. Світ ішов своїм ходом.

Ми майже вийшли з лісу, коли вона перечепилася вдруге — цього разу об корінь. Нічого серйозного, але я автоматично притримав її за талію.

І не одразу відпустив.

Між нами залишалося кілька сантиметрів. Я відчував її подих — трохи прискорений після підйому. Вона дивилася на мене так, ніби чекала, що я щось скажу. А я не знав, які слова тут можливі.

Її рука залишалася на моєму плечі. Якби я нахилився трохи ближче — це було б природно. Майже логічно. Але саме це й лякало. Бо природність — найнебезпечніша річ. Вона стирає межі, які ти так довго вибудовував.

Я обережно відпустив її першим.

— Обережніше, — сказав тихо.

І в моєму голосі прозвучало більше, ніж просто про стежку.

Вона кивнула, але погляд ще мить затримався на мені. Наче вона щось зрозуміла. Або навпаки — ще більше заплуталася.

Ми пішли далі вже мовчки. І ця тиша була густішою, ніж будь-які слова.

У дворі було тихо. Ба сиділа на лавці біля хати й перебирала крупи. Ніби знала, коли ми повернемося.

— Находилися? — спитала вона, не піднімаючи очей.

— Так, — відповів я.

Ася пішла в хату поставити воду на чай.

Я стояв біля колодязя і раптом відчув, як дивно порожніє простір. Ніби вона ще тут, але вже не тут.

Двері хати тихо зачинилися за нею. І двір одразу став більшим. Порожнішим.

— Ти знову тікатимеш у місто? — спитала Ба.

Я всміхнувся краєм губ.

— У мене робота.

— Робота завжди буде, — сказала вона спокійно. — Люди — ні.

Я нічого не відповів. Бо вона говорила не про зайнятість. Вона говорила про вибір.

Я подивився на сад, на стару грушу, на стежку, якою ми щойно повернулися. Усе виглядало незмінним. Але я знав: щось уже змінилося.

Вона нарешті глянула на мене. Погляд був уважний, але без тиску.

— Не все в житті треба пояснювати. Деякі речі треба встигнути прожити, поки вони самі простягають руку.

Я відчув, як у горлі стає сухо.

— Ти знову про своє, Ба?

— Ні, — тихо сказала вона. — Про твоє.

Ми замовкли.

З хати долинув. Кроки.

Ася вийшла з дому з термосом. Світло впало на її обличчя, і мені захотілося запам’ятати цей момент так само, як вона, мабуть, запам’ятовує сьогоднішній день.

Вона була трохи серйознішою, ніж зранку. Ніби вже внутрішньо поїхала.

— Я готова, — сказала вона.

Ба притиснула її до себе несподівано міцно — не по-старечому. Потім трохи відхилилася, подивилася в очі.

— Не все, що починається тихо, закінчується так само, — сказала вона. — І не все, що мовчить — порожнє. Не давайте страху керувати життям.

Ася завмерла на секунду. Ледь усміхнулася.

— Я пам’ятатиму.

— Пам’ятати — мало, — тихо додала Ба. — Треба не боятися.

Я відчув, як ці слова ковзають по мені теж.

Ася сіла на пасажирське сидіння. Дверцята зачинилися з глухим звуком — і подвір’я ніби одразу стало тихішим.

Я ще не сідав.

Стояв поруч із машиною, дивився на Ба.

— Ти ж розумієш, — сказала вона.

— Що саме?

— Що життя не чекає, поки ти наважишся.

Я всміхнувся нервово. Я нічого не сказав. Вона підійшла ближче і поклала руку мені на плече.

— Якщо тримаєш — тримай по-справжньому. А якщо відпускаєш — не муч ні себе, ні її напівкроками.

Я ковтнув.

— Ба…

— Не тікай у роботу, Ігорю. Вона тебе не обійме ввечері.

Це влучило точніше, ніж я очікував.

Я сів за кермо.

Двигун завівся з першого разу. Звичний звук. Звична вібрація під руками. Все знайоме.

Тільки не стан всередині.

Я глянув на Асю. Вона дивилася вперед, але пальці були міцно зчеплені на колінах.

— Готова? — спитав я.

Вона кивнула.

Я рушив повільно.

У дзеркалі заднього виду ще довго було видно Ба. Вона не махала. Просто стояла. Поки ми не зникли за поворотом.

Дорога спочатку була вузька — сільська, з нерівностями, з латками старого асфальту. Я їхав обережно. Може, занадто обережно.

Тиша в салоні була не незручною. Вона була напруженою.

— Дякую, — сказала вона раптом.

— За що?

— За вихідні. І… що зупинився тоді на дорозі.

Я усміхнувся кутиком губ.

— Я просто був поруч.

— Не всі бувають, — тихо відповіла вона.

Я відчув, як ці слова осідають глибше, ніж хотілося.

Ми виїхали на ширшу трасу. Швидкість зросла. Пейзаж почав розмиватися за вікном.

Я ловив себе на думці, що хочу їхати довше. Щоб ця дорога не закінчувалася. Бо кінець дороги — це завжди визначеність. А визначеність вимагає рішень.

***

Поля повільно зникали. Спершу рідшали дерева, потім замість них з’явилися склади, заправка, кілька сірих ангарів. Дорога стала ширшою, рух — густішим. Машини врізалися в потік одна за одною, світлофор миготів жовтим, а небо раптом стало нижчим — ніби його притиснули багатоповерхівки.