Розділ 24

Ася

Я прокинулася від світла.

Воно падало просто на обличчя — тепле, рівне, зовсім не схоже на вчорашній сірий ранок після бурі.  

Учорашній вечір повертався повільно, ніби хтось перегортав сторінки.

Кухня. Трави на столі. Тепло лампи. Соломія Сидорівна. Її голос — спокійний, трохи відсторонений. Слова, які звучали як загадки, але не вимагали відповіді.

Я досі не була впевнена, чи правильно їх зрозуміла.

Мені здавалося дивним, що майже  незнайома жінка може говорити так, ніби знає щось про мене. Але в її словах не було наполегливості — тільки спокій. Вона ніби не переконувала, а просто озвучувала думки, як факт.

І все ж щось у мені тоді трохи здригнулося.

Я сіла на печі, підтягнувши коліна до себе.

Сонце робило кімнату світлішою, ніж учора. Дерев’яні стіни виглядали теплими, майже золотими. Здавалося, буря сталася не тут і не з нами.

“Доля” — подумала я і ледь усміхнулася.

Я не вірила у такі речі. Або намагалася не вірити. Бо якщо почати вірити — доведеться прийняти, що не все залежить від тебе.

Я злізла з печі і підійшла до вікна. Надворі було чисто. Небо світле, майже прозоре. Дерева стояли нерухомо, ніби втомлені після нічного вітру. І в цьому ранку було щось нове. Ніби щось змінилося, хоча нічого не сталося.

Я вдягнулася і вийшла на кухню.

Ігор стояв біля столу з кухлем у руках. Сонце падало на його плече, і він виглядав інакше — спокійніше, ніж учора. Наче це його природне місце. Я згадала його погляд вчора. Дотик.

— Доброго ранку, — сказала я і опустила чомусь очі.

— Доброго, — відповів він. — Як спалося?

— Добре.

І це була правда.

— Сьогодні тепло, — сказав він. — Можемо піти до річки. Тут недалеко.

Я погодилася одразу.

Ми вийшли з двору через хвіртку. Повітря було прохолодним, але сонце гріло плечі. Земля після бурі ще не висохла — на дорозі блищали калюжі, у яких відбивалося небо.

Я йшла поруч з Ігорем і думала про те, як дивно іноді змінюється сприйняття людей. Ще нещодавно він мене лякав однією присутністю. І сама розмова як факт – здавалась чимось неправильним. Сьогодні — тим, поруч із ким я почуваюся спокійно. Неначе ми знайомі тисячу років і така прогулянка є звичною справою.

Ми звернули на вузьку стежку між городами.

— Тут слизько, — сказав він. — Якщо що — скажи.

Сонце пробивалося крізь молоді гілки. Десь співали птахи — голосно, ніби весна тільки починалася. Я згадала, як було класно колись проводити ціле літо на дачі з Таткою, Лідою або батьками.

— Ти залишався тут в дитинстві на літо?

Він похитав головою.

— Ні. Мати була проти. Казала, що Ба… дивна.

 Його голос був рівний, але я відчула, що ця тема для нього не зовсім проста. І я вирішила не продовжувати, хоча й стало цікаво почути про його сім’ю.

Ми зайшли в ліс. Стежка спускалася вниз. Земля була м’якою після дощу.

Ігор подав руку. Я взяла її.

Річка з’явилася між деревами раптово — широка, темна, жива. Вода текла швидше, ніж я очікувала.

— Вона після дощів завжди така, — сказав Ігор.

Біля берега стояв старий місток. Дерев’яні дошки виглядали вологими і слизькими.

— Безпечно? — спитала я.

— Якщо не поспішати.

Ми ступили на місток.

Вітер з річки був різкіший, ніж у селі. Волосся одразу розтріпалося. Вода шуміла під ногами.

Я відчула легке запаморочення — не від страху, а від висоти і руху води.

І раптом нога ковзнула.

Ігор миттєво схопив мене за руку.

— Тримайся.

Його пальці були теплі й сильні.

— Я ж казав, — тихо додав він.

Я засміялася — більше від напруги, ніж від жарту.

У ту мить час ніби розтягнувся. Я не встигла злякатися по-справжньому — тільки короткий, гострий спалах у грудях, як удар струмом. Вода під ногами раптом стала надто близькою, надто гучною. І ще дивніше — я подумала не про те, що впаду, а про те, що він відпустить. Що я залишуся сама посеред цього шуму.

 Але його рука вхопила мене так швидко й упевнено, що страх не встиг оформитися. І в цій миті — між ковзанням і теплом його долоні — я відчула щось сильніше за переляк. Довіру. Майже болісну.

Ми просто стояли посеред містка. Не знаю скільки минуло секунд чи хвилин, але я готова була стояти так вічність. Бо було спокійно і надійно.  Біля води гуляв вітер, але я зовсім не відчувала холоду.

Ми перейшли місток і сіли на повалене дерево біля берега.

Вода текла швидко. Сонце блищало на хвилях.

— Ти віриш у те, що каже Соломія Сидорівна, — спитала я.

— Ні.

— Чому?

Він довго дивився на воду.

— Бо я бачив, як люди вірять у щось, що не працює. Це лише балачки

 Я не стала питати більше.

Вітер піднявся знову, холодний і різкий. Вода шуміла голосніше.

— А ти? — спитав він. — Ти віриш у такі речі?

Я подумала.

— Я не знаю. Це цікаво. Інтригуюче.

Ми замовкли.

Я дивилася на його руки, на те, як він торкається кори дерева. Спокійно. Впевнено.

І раптом з’явилося дивне відчуття — ніби цей момент важливий. Ніби ми стоїмо поруч із чимось, що ще не сталося.

— Ігор… — почала я.

Він глянув на мене. І слова зникли. Між нами повисла тиша — не незручна, а жива. 

Я відвела погляд до річки.

— Повернемося? — тихо спитав він.

Я кивнула.

Ми вже піднімалися стежкою, коли я все ж не втрималася.

— Ти казав, що не часто приїжджаєш. Через батьків?

Він не одразу відповів. Тільки переступив через корінь і подав мені руку.

— Раніше — так. Мати вважала, що Ба… впливає неправильно.

— А тепер?

— Тепер це не має значення.

— Ви не спілкуєтеся?

Він кивнув. Спокійно. Без різкості.

Я відчула, як у мені народжується обережність.

— Це важко?

Він знизав плечима.