Розділ 23

Ігор

Вечір прийшов не помітно. Ми повечеряли, а потім Ба попросила допомогти Асю з травами. Я не одразу пішов до кімнати. Просто вийшов у сіни, нібито по дрова, а потім зупинився біля прочинених дверей. Світло лампи падало на стіл, де Ба з Асею перебирали трави. Запах полину, м’яти і ще чогось гіркуватого повільно наповнював хату.

Вони сиділи поруч, схилившись над столом. Ба розкладала сухі стебла на купки — впевнено, майже не дивлячись. Ася повторювала за нею, трохи незграбно, але уважно. Її волосся падало на обличчя, і вона раз по раз відкидала його назад. У цьому було щось дивно домашнє, ніби вони давно знайомі.

Я сперся плечем об одвірок і залишився стояти. Вони мене не бачили.

День вийшов чудовим, хоч і … . Дивним. Як і вчорашній.  Ще вчора вдень я був впевнений, що це буде звичайний приїзд до Ба — допомогти по господарству, побути в тиші, відпочити від людей. А тепер у кухні сиділа Ася і слухала бабусю так уважно, ніби боялася пропустити щось важливе.

І я ловив себе на відчутті, що ця картина виглядає… правильно. Хоч і несподівано.

Ба щось тихо говорила, перебираючи трави.  

• Кожна рослина має свій час. Якщо зірвати раніше — не матиме сили. Якщо запізнитися — теж.

Ася мовчала.

— Люди так само, — продовжила Ба. — Усьому свій момент.

Я ледь усміхнувся. Це звучало як одна з тих фраз, які можна повторювати роками і вони не втратять сенсу.

Я знав цей тон. Ба починала свої “розмови”. Не зовсім повчання, не зовсім історії. Щось між.

Я ніколи не вірив у її знахарство. З дитинства сприймав це як частину села — як криницю чи стару піч. Щось, що просто є. Без пояснень. Без доказів.

Я лікар. Для мене світ працює інакше. Причина. Симптом. Лікування.

Але Ба іноді говорила речі, які люди слухали так, ніби вони справді мали вагу.

І зараз я слухав теж.

— У кожної людини є своя дорога, — сказала вона тихо. — І свій характер, який її веде. Навіть коли вона цього не хоче.

Ася перестала перебирати трави.

— Я не дуже розумію… — тихо сказала вона.

— І не треба, — відповіла Ба спокійно. — Розуміння приходить пізніше за слова.

Я ледь усміхнувся. Це було дуже в її стилі.

— Душа твоя неспокійна, — продовжила Ба, ніби говорила про погоду. — Але добра. І сильніша, ніж ти думаєш.

Тиша між ними не була незручною. Вона була густою і теплою, як повітря в хаті.

— Іноді люди приходять у життя не випадково, — сказала Ба. — Вони просто з’являються тоді, коли настає їхній час.

Ася нічого не відповіла. Я бачив, як вона дивиться на трави, ніби намагається зрозуміти, що з ними робити.

— Ви про що?.. — нарешті спитала вона.

Ба лише злегка усміхнулася.

— Про життя.

Я тихо видихнув. Старі історії. Старі слова. Нічого нового.

Але чомусь я не йшов.

Можливо, тому що в голосі Ба було щось дуже спокійне. А може, тому що Ася слухала так уважно.

За вікном потріскував холодний вечір. Десь у печі впало поліно. Я відступив на крок, щоб не видати себе, коли Ася підвелася з-за столу. Вона вийшла в коридор і майже одразу зупинилася — побачила мене. Ми стояли на відстані витягнутої руки.

Світло з кухні падало на її обличчя. Вона виглядала трохи втомленою, але спокійною. І знову тією — з машини, під пледом, тільки теплішою.

— Ти давно тут? — тихо спитала вона.

— Ні, — відповів я, хоча це було не зовсім правдою.

Вона кивнула. Її очі були настільки блакитні і гарні. Час ніби зупинився.  На секунду стало незрозуміло, куди подіти руки і слова. Дуже коротка пауза — але вона тягнулася довше, ніж мала. Дивне хвилювання. Без причини.

— Добраніч, — сказала вона.

— Добраніч, Асю.

Вона пройшла повз, ледь торкнувшись плечем мого рукава. І цей випадковий дотик чомусь відчувся сильніше, ніж мав.

Я ще кілька секунд стояв у коридорі.

— Ігорю, — покликала Ба з кухні.

Звісно. Вона завжди знала.

Я зайшов, уже не ховаючись, і сів за стіл навпроти неї.

— Підслуховувати — негарно, — сказала вона, не дивлячись на мене.

— Я не підслуховував. Я… стояв поруч, — відповів я з усмішкою.

Вона посунула до мене купку трав.

— Розкладай.

Я слухняно взяв сухі стебла. Вони ламалися в пальцях із тихим тріском.

— Знову пророцтва? — сказав я іронічно.

Ба подивилася прямо на мене.

— Не пророцтва. Спостереження.

Кілька хвилин ми мовчали.

— Хороша дівчина. Добра. Справжня. — сказала Ба.

—  Так. – погодився я.

— Ти завжди думаєш, що все випадково, — сказала вона. — А іноді це не так.

Я дивився на трави.

— Люди часто з’являються саме тоді, коли їх не чекають, — продовжила вона. — І саме тоді, коли вони потрібні.

— Або коли комусь просто не пощастило на дорозі, — відповів я тихо, посміхаючись.

Ба похитала головою. Усміхнулась. Піч тихо потріскувала.

— У кожної людини є янгол-охоронець, — сказала вона. — Іноді він його не можливо побачити, а іноді він реальний.

Я нічого не відповів. Вона подивилася прямо на мене.

— Втрачене іноді не повертається. Навіть якщо дуже хочеш. Не будь дурнем.

Я відчув знайоме відчуття — коли слова ніби торкаються чогось, що краще не чіпати.

Тому просто мовчав.

— Ти втомився, — сказала Ба вже м’якше.

— Так.

— Іди спати.

Я підвівся, провів пальцями по столу, збираючи крихти трав.

Світло лампи було теплим. Хата тихою. І чомусь не хотілося думати ні про завтра, ні про дорогу назад.

Я вже майже вийшов. А Ба раптом сказала, так ніби це було продовженням розмови.

 —  Кого доля подарувала в Новий рік – з тим серце навчиться любить.

Я ліг, але довго не міг заснути.

Перед очима знову виникала кухня. Ася за столом. Запах трав. Її тихе “добраніч”.

І слова Ба, які я не збирався сприймати серйозно. Точніше, які я ніколи не сприймав серйозно. А зараз, раптом, згадав.