Розділ 22

Ася

Ранок розтягувався повільно, ніби час тут рухався інакше. Телефон уже зарядився, але зв’язку не було.

Жодної поділки.

Я підняла його до вікна — нічого. Повернулася до столу.

— Тут іноді ловить, — сказав Ігор. — Але треба або на горище, або на стару грушу біля хліва.

Я не стримала усмішки.

— На дерево? – подивилась на нього піднявши очі.

— Це найстабільніший мобільний оператор у селі, — серйозно відповів він. — На горищі простіше, — додав Ігор. — Ходімо.

Сходи на горище були вузькі й трохи скрипучі. Ігор піднявся першим і відсунув дерев’яний люк.

— Обережно, тут низько.

Я вилізла слідом. Горище пахло сухим деревом, пилом і травами. Під стріхою висіли зв’язки м’яти, чебрецю, ромашки.

І — одна поділка зв’язку.

— Є! — сказала я, піднімаючи телефон вище.

— Ставай біля балки, — підказав Ігор. — Там зазвичай дві.

Я слухняно стала, витягнувши руку, як антену. З’явилися повідомлення. Дзвінки. Мамин номер — багато разів. Я набрала. Гудки здалися дуже голосними в цій тиші.

Мама відповіла майже одразу.

— Ася?! Де ти?! Чому телефон вимкнений?!

— Мамо, все добре…

— Ми тебе шукаємо зранку! Тато не розуміє куди ти поділась.  Ти де?!

Я глянула на Ігоря. Він стояв трохи збоку, роблячи вигляд, що розглядає балки.

— Я… в селі. Учора була буря, я злякалась, впала… поїхала до …Ліди. Все нормально.

— Ти що робиш? У якомусь селі?!

Зв’язок захрипів.

— Мамо, я повернуся завтра…

— Ася, це не смішно! Ми…

Слова почали розсипатися разом із сигналом.

— Я в безпеці, — швидко сказала я. — Все добре.

Зв’язок обірвався. Дякувала усім богам за жахливий зв’язок. Я так злякалася, що батьки переживатимуть за мене, що не придумала, що казати. Але сказати правду, здавалося ще жахливіше, ніж збрехати.

Я опустила телефон і ще кілька секунд дивилася в екран, ніби розмова могла повернутися. Я опустила телефон. Це було жахливо. На моєму обличчі можна було смажити яєчню. У грудях було гаряче й тісно від сорому. Я не вміла брехати — ніколи. Навіть зараз це прозвучало криво й непереконливо. Ліда… чому я сказала саме про Ліду? Мабуть, тому що це було єдине ім’я, яке мама могла прийняти без зайвих пояснень.

Якби я сказала правду — про бурю, дорогу, чужий дім, Ігоря, — це звучало б як щось неправильне й небезпечне. Я навіть не знаю як далеко ми поїхали і де ми  знаходимось. Дивно. Мене це теж не лякає. Але батьки. Вони б не зрозуміли. Почали б хвилюватися ще більше, ставити питання, відповіді на , які я не знаю, просити негайно повертатися, навіть якщо насправді нічого страшного вже не відбувається. А я цього не хотіла. Не хотіла їх лякати. Не хотіла, щоб цей дивний, тихий день перетворився на проблему.

 Від цього ставало ще ніяковіше — ніби я одночасно роблю щось неправильне і щось дуже людське. Я видихнула й притиснула телефон до долоні, намагаючись заспокоїтись. Це була лише маленька пауза, сказала я собі. Просто день, коли можна не пояснювати все одразу.

Судячи з інтонації, — сказав він серйозно, — ти щойно або втекла заміж, або вступила в іноземний легіон.

Я фиркнула, хоча щоки все ще палали.

— Гірше. Я сказала, що в Ліди.

— А. Це серйозно, — кивнув він. — Ліда — стратегічно важливий об’єкт.

— Не смійся, — пробурмотіла я. — Я жахлива брехуха.

— Ні, — спокійно відповів він. — Ти дуже порядна брехуха. Це рідкісний підвид.

Я закотила очі.

— Це як?

— Ти червонієш, хвилюєшся і майже одразу шкодуєш. Професіонали так не роблять.

Я нарешті засміялася — тихо, але щиро. Напруга трохи спала.

— Просто… вони б не зрозуміли, — сказала я вже тихіше. — Як це звучить? “Мамо, я вночі в бурю поїхала в село з чоловіком, якого ти не знаєш, і спала на печі в його бабусі”. Вони б приїхали сюди з поліцією.

— Поліцію б сюди не довезло, — серйозно відповів Ігор. — Зв’язку ж нема.

Я не витримала і засміялася голосніше.

— Дякую, дуже заспокоїв.

— Завжди радий.

Я видихнула.

— Дякую. – сказала я серйозніше

— За горище чи за сигнал?

— За те, що не ставиш запитань.

Ігор трохи всміхнувся.

— Ходімо вниз, поки бабуся не вирішила, що ми провалилися крізь дах.

Двір виглядав зовсім інакше, ніж учора вночі. Світло, дерев’яний паркан, старий колодязь, кури, які поводилися так, ніби нічого важливого у світі не відбувається.

Повітря після бурі було зовсім іншим — холоднішим, чистим і вологим. Квітневий ранок виглядав так, ніби нічний вітер перевернув усе догори дриґом, а потім акуратно поклав на місце.

Соломія Сидорівна вже працювала біля хліва.

Ігор узяв відро.

— Я допоможу.

Я постояла кілька секунд, а потім сказала:

— Можна і я?

Вони обидва глянули на мене так, ніби це було трохи несподівано.

— Можна, — відповіла бабуся. — Якщо не боїшся.

— Після вчорашньої бурі? — сказала я. — Уже ні.

Робота була проста й дивно заспокійлива. Вода з колодязя. Корм для курей. Дрова до сараю.

Ігор працював мовчки, впевнено, як людина, яка вже багато разів це робила. Я ловила себе на тому, що час від часу дивлюся на нього.

Він тут виглядав інакше, ніж у школі чи лікарні. Простіше. Спокійніше.

— Ти часто сюди приїжджаєш? — спитала я.

— Кілька разів на рік.

Обід був простий — картопля, молоко, хліб і сир. Ми сиділи за столом утрьох, мовчки, але без напруги.

Після обіду Ігор встав із-за столу.

— Хочеш прогулятися? — спитав він.

Я кивнула.

Мені хотілося вийти за межі двору. Подивитися, де я взагалі.

Село виглядало маленьким і дуже тихим.

Одна вузька вулиця тягнулася між низькими дерев’яними хатами з похиленими парканами. Де-не-де лежали зламані гілки — сліди нічного вітру. Вода ще стояла в коліях дороги, віддзеркалюючи небо. Дорога була не зовсім асфальтована — швидше стара, потріскана, місцями засипана гравієм.

За городами починався ліс — темний, мокрий, спокійний після бурі. Вітру вже не було, тільки краплі падали з гілок, створюючи тихий рівний звук.