Розділ 20

Ігор

Час минав. А я ніби завис. Все йшло саме по собі, автоматично. Робота. Дім. Короткотривалі романи, але більше не приносили азарту і радості. Щось змінилось. Цього року. Весна на мене не правильно впливала. І я вирішив поїхати до Ба. 

Вона ніколи не чекає, але завжди знає коли я приїду, хоча я не попереджаю.  Телефону в бабусі не було — принципово. Колись я мав необережність привезти їй простий кнопковий мобільний, пояснив, як заряджати і куди натискати, навіть записав свій номер під словом “Ігор”.

Вона вислухала мовчки, подякувала, а потім поклала телефон у кухонну шухляду до старих листів і більше не діставала. «Якщо щось станеться — люди скажуть», — відповіла тоді спокійно.

Я не поділяв цієї впертої відмови від світу, але в цьому була вся вона — різка, самодостатня і якимось дивним чином спокійна без речей, без новин і без постійного зв’язку. Можливо, саме тому я і приїжджав сюди кілька разів на рік, не за розкладом, не на свята — швидше тоді, коли відчуваю, що потрібно зникнути на день-два, інколи на тиждень, у місце, де ніхто не телефонує, не поспішає і не ставить зайвих питань, навіть якщо бачить більше, ніж говорить.

Маленьке село в Житомирській області, таке маленьке, що його справді складно знайти на карті. Кілька вулиць, стара криниця, закинута школа, магазин, який працює, коли продавчиня має настрій, церква і ліс навколо.

Там інший звук тиші. Не міська — з машинами і телевізорами за стінами. Справжня. Глибока.

Бабуся живе сама. Старий дерев’яний будинок із синіми віконницями, город, садок і сарай, який, здається, старший за мене років на п’ятдесят.

Вона знахарка.

Я ніколи не розумів цього. Я лікар. І для мене біль має причину, а лікування — механізм. Але з нею ми про це майже не говоримо.

У нас інші розмови. Про погоду. Про людей. Про те, як ростуть яблуні.  

З усієї родини тільки я до неї їжджу. Вона різка з людьми. Може бути мовчазною, навіть колючою. Привітність – це не про неї . Проте вона щира. Завжди. У всьому.  Людям з нею важко. Мені — ні.

Вона не ставить зайвих питань. І це найцінніше.

Останні тижні я відчував дивну втому — не фізичну. Наче всередині щось не складалося. Думки не зупинялися. Але спіймати їх ритм я не міг. І я поїхав. Просто після зміни сів у машину і поїхав. Без плану.

Дорога спочатку була звичайною — траса, заправка, поля. Потім вузькі дороги між лісами. Асфальт ставав гіршим, машини — рідшими.

Я завжди відчував, як напруга спадає саме тут. Телефон мовчав. І я був радий.

Небо почало темніти раніше, ніж мало. Квітень іноді буває різким. Повітря стало важким, ніби перед дощем. Я помітив це, але не надав значення.

Перші краплі впали, коли я вже звернув із траси. Дощ швидко посилився.

Двірники працювали майже без паузи. Ліс по обидва боки дороги темнів і хитався від вітру. Але мене це не лякало. І не напружувало.

Грім. Далекий, але глухий.

Ба завжди каже, що гроза — це небо сердиться. Ще один спалах блискавки. І саме тоді я побачив рух попереду. Спочатку просто силует біля дороги. Потім — падіння. Я різко натиснув на гальма.

Машину трохи повело на мокрому асфальті, але вона зупинилася за кілька метрів. Фари освітлювали фігуру на землі.

І в наступну секунду я вже виходив під дощ.

— Ти з глузду з’їхала?!

Я сказав це автоматично. Різко. Не від злості — від страху. Коли підійшов ближче, побачив її обличчя.

Ася.

Мокре волосся, розгублений погляд, подряпані руки. 

— Ти ціла? — тихіше спитав я.

Вона кивнула, але виглядала так, ніби сама не впевнена. Грім ударив зовсім близько. Вона здригнулася всім тілом. Я простягнув руку.

— Встати можеш?

Вона спробувала. Нога підкосилася.

Я підхопив її під лікоть.

— Обережно. Повільно.

Професійна частина мозку увімкнулася швидше, ніж емоції. Я швидко оглянув її: коліна, долоні, голова. Крові майже не було — лише садна. Ознак перелому не видно. Дихання часте. Але погляд — розфокусований.

— Ти мене чуєш?

Вона мовчала.

Ще один спалах блискавки. І майже одразу — тріск. Десь поруч впало дерево.

Світло на секунду згасло — мабуть, десь вибило електрику. Темрява стала густішою.

Вона різко здригнулася і ніби “вимкнулася”. Не повністю — швидше втратила контакт із реальністю.

— Гей, — тихо сказав я.

Жодної реакції.

- Ася, подивись на мене, — сказав я спокійніше.

Вона підняла очі, але погляд ковзнув повз мене. Дихання було уривчастим.

Паніка.

Я обережно взяв її за плечі.

— Ася, ти мене чуєш? Все нормально.

Вона кивнула, але губи тремтіли.

Ще один грім. Вона здригнулася так різко, ніби її штовхнули. Добре. Значить, контакт із реальністю є.

— Сідаємо в машину, — сказав я.

Вона не сперечалася.

Я відчинив двері й допоміг їй сісти на переднє сидіння. Вона рухалася повільно, ніби через воду. Перекинув з багажнику на заднє сидіння аптечку і плед. Сів за кермо. У салоні було тихіше — дощ лише глухо стукав по даху.

Коли двері зачинилися, стало трохи тихіше. І тільки тоді я помітив, наскільки вона мокра. Куртка прилипла до плечей, волосся — до щік. Руки холодні.

— Треба зняти куртку, — сказав я.

Жодної реакції.

Вона дивилася перед собою.

— Ася.

Нічого.

Я видихнув і обережно розстібнув блискавку сам. Вона не пручалася, але й не допомагала — просто сиділа, тремтячи.

Це вже був не просто переляк. Адреналін сходив. Я зняв куртку й кинув її назад. Дотягнувся до пледу та аптечки. Я розгорнув його і загорнув Асю по плечі.

— Тримай.

Вона машинально схопила край пледа. Добре. Обробив подряпини на руках. Я відкрутив термос, який стояв у підскляннику.

— Гаряче. Обережно.

Вклав їй у руки кришку з кавою. Вона дивилася на неї кілька секунд, ніби не розуміла, що це. Потім зробила маленький ковток. І ще один. Тремтіння стало трохи меншим.

При паніці – це найголовніше. Залишатися з людиною поруч. Зберігати спокій. Говорити коротко, спокійно. Дихати і повертати потерпілого до реальності. Простими вказівками. Запитаннями.