Розділ 19

Ася

Я дочитала “Фауста” вже під вечір, коли світло почало повільно жовтіти і просочуватися крізь старі фіранки на дачі. Книга лежала на колінах, відкрита на останній сторінці, але я ще довго не перегортала її.

Наче після довгої розмови не хотілося одразу вставати й іти. Мефістофель залишив дивне відчуття. Не страху — швидше правди. Та розчарування. Мені здалося, що він не виглядає злим. Він виглядає… чесним. Можливо, занадто чесним. Та спустошеним.

Фауст же був людиною, яка весь час шукала сенс — і ніяк не могла його втримати. Я подумала, що дорослі трохи схожі на нього. Іноді їм здається, що вони знають, чого хочуть, але це триває недовго.

Насправді, мені не дуже сподобалась ця книга, але що поробиш. Програма.

Сторінки пахли пилом і папером. Книга була стара — з бібліотеки, із жовтими краями. Я провела пальцем по обкладинці. Це єдине, що подобалось у книзі. Обожнюю читати живі книги.

Колись, у молодших класах, я думала, що дорослі знають усе. Що вони не губляться. Що вони не роблять дурниць. Тепер це виглядало смішно.

Я закрила книгу і подивилася у вікно. Небо стало темнішим, ніж мало бути у квітні. Повітря ніби напружилося. Ліс за парканом стояв тихий, але ця тиша була неспокійною. Перший порив вітру торкнувся даху — сухо і різко.

Я одразу це відчула.

— Тільки не гроза… — тихо сказала я.

Тато пішов до сусіда ще годину тому. “На хвилину”. Я вже знала, що це означає. Повернеться не раніше ранку. Раніше це мене не лякало. Але зараз...

Будинок був занадто тихий. Дерев’яні стіни потріскували від вологи, і кожен звук здавався голоснішим, ніж є.

Я поклала “Фауста” на стіл і спробувала відволіктися.

Поставила чайник. Вимила чашку. Переклала книжки в сумці. Але повітря продовжувало густішати. Потім я почула грім. Далекий. Глухий. І всередині все одразу стиснулося.

Я боялася грози з дитинства.  Грім пролунав ближче. Я здригнулася. Вітер різко вдарив у вікно. Листя зашуміло так, ніби хтось біг через ліс.

— Все нормально, — сказала я сама собі.

Але голос звучав не переконливо. Я підвелася і почала закривати вікна. Одне. Друге. Третє. Рама на кухні погано зачинялася — довелося тиснути плечем. Вітер свистів у щілинах.

Перші краплі дощу впали на дах. Повільно. Важко. Потім швидше. Телефон лежав на столі. Я взяла його. Немає зв’язку. Жодної риски.

— Чудово, — прошепотіла я.

Ще один грім. Ближче. Я відчула, як серце починає битися швидше. Повітря в будинку стало задушливим. Дощ раптом перетворився на зливу. Він стукав по даху так голосно, що заглушав думки. Вітер смикав гілки яблуні, і вони билися об стіну. Я перевірила двері. Замкнені. Ще раз перевірила. Блискавка освітила кімнату різко, майже білим світлом. І майже одразу — удар грому. Я присіла.

Руки затремтіли.

— Це просто гроза, — сказала я.

Ще один спалах. Будинок ніби здригнувся. Я притиснулася спиною до стіни. Серце билося так голосно, що здавалося — його чути. Я намагалася дихати повільно. Не виходило. Вітер посилився. Тепер це був не просто дощ. Злива. Буревій.

Дах скрипів. Двері тремтіли. Ліс ревів. Я відчула, як починається паніка. Спочатку — холод у пальцях. Потім — запаморочення. Потім — думка, що щось станеться. Я сіла на підлогу біля дивана. Телефон досі  — без зв’язку.

Я навіть не знала, кому б подзвонила. Мамі? Вона б не відповіла. Сестрі? Вона зайнята своїм життям. Татові? Він у сусіда. Ще один удар грому.

Вітер знову вдарив у стіну, і щось глухо грюкнуло на подвір’ї. Я здригнулася. Будинок здавався занадто порожнім. Занадто тихим між ударами грому. Я підвелася. Сидіти більше не виходило.

Тато був у сусіда. П’ять хвилин — максимум. Це ж зовсім поруч. Якщо бігти чимдуж – впораюсь за півтори – дві хвилини.

Я повторила це кілька разів, ніби переконуючи себе.

— Кілька хвилин, — сказала я вголос.

Ще одна блискавка освітила кімнату, і майже одразу грім ударив так близько, що задзвеніли шибки.

Я більше не думала. Просто схопила куртку. Дощ лив стіною. Коли я відчинила двері, холодний вітер одразу вдарив у обличчя, збивши подих. На подвір’ї вже стояли калюжі. Земля перетворилася на слизьку глину.

Я побігла. Через хвіртку. Повз яблуню. До дороги. Дощ миттєво промочив волосся і рукави. Вітер заважав дихати. Було темніше, ніж мало бути. Я майже не бачила дороги — тільки мокрий асфальт, який блищав від блискавок.

Ще один грім. Я побігла швидше. І саме тоді нога поїхала.

Я ковзнула на мокрій глині біля узбіччя й різко впала на бік. Повітря вибило з грудей. На секунду я просто лежала, не розуміючи, що сталося. І в цей момент почула звук двигуна. Світло фар різко вирізало мене з темряви. Машина була зовсім близько. Я навіть не встигла підвестися. Колеса скрипнули по мокрому асфальту.

Авто зупинилося за кілька метрів.

Серце калатало так, що я нічого не чула, окрім власного дихання. Двері машини відчинилися. Хтось швидко вийшов під дощ. Кроки. Темна фігура. Голос.

— Ти з глузду з’їхала?!

Я завмерла. Цей голос я впізнала одразу.

Ігор.

Він підбіг ближче, нахилився до мене.

— Ти ціла? — уже тихіше сказав він.

Я кивнула, хоча сама не була впевнена.

Дощ стікав по його волоссю і куртці.

— Встати можеш?

Я спробувала піднятися. Він одразу подав руку. Теплу. Міцну. Ще один грім. Я здригнулася. Небо блимало. Дощ продовжував лити. Раптом спалах. Дерево. Темрява.