Розділ 18

Ася

Кінець квітня завжди пахне теплим повітрям, сирою землею, димом від перших багать і чимось таким, що змушує вірити — ось-ось усе стане простішим.

Поїхати на дачу запропонувала мама.

Це було навіть трохи дивно, бо останнім часом вона рідко щось пропонувала — більше реагувала, ніж ініціювала.

— Поїдемо в суботу, — сказала вона за вечерею. — Шашлики зробимо. Ліс подивимось. Треба провітритись.

Тато кивнув, не відриваючись від телефону. Сестра знизала плечима. Я сказала: — Можна.

І чомусь повірила, що це буде хороший день.

Дача під Києвом виглядала так само, як у дитинстві. Той самий старий стіл під яблунею, запах дерева всередині будинку. Ліс починався одразу за парканом.

Повітря було густим від сонця і тиші.

Першу годину все йшло майже ідеально.

Тато розкладав мангал. Мама різала овочі. Я накривала на стіл.

Навіть розмови звучали нормально — не голосно, не напружено, без тих пауз, які останнім часом з’являлися все частіше.

Ніби ми знову стали сім’єю.

— Вугілля де? — спитав тато. — У сараї, — відповіла мама. — Знайду.

І це звучало так буденно, що хотілося запам’ятати.

Потім з’явився сусід.

— На ставок підеш? — спитав він тата. — На хвилину.

“На хвилину” означало рибалку. І ми всі це знали. Ставок був одразу за хатою. Кілька хвилин.

— Не затримуйтесь, — сказала мама спокійно, хоча було видно, як вона напружилась.

Тато вже йшов із вудкою. І це теж було звично. Він завжди “відколювався” першим.

Мама дістала м’ясо і почала викладати на мангал. Раніше це робив тато. Але це було давно. Я сиділа поруч і дивилася, як дим піднімається між гілками яблуні.

Було тихо. Навіть занадто.

— Добре тут, — сказала я.

— Мм, — відповіла мама.

Телефон сестри задзвонив так різко, що ми обидві здригнулися.

— Так… я на дачі… — сказала вона, відходячи до хвіртки.

Її голос одразу змінився — став м’якшим. Я знала цей голос. Напевно бойфренд вирішив помиритися.  Вона повернулась за хвилину.

— Вибачайте, сьогодні без мене. Дмитро приїде протягом години.  — весело прощебетала вона, дістаючи туш з сумочки і починаючи ретельно промальовувати вії.

Я сиділа взявши книгу з зарубіжної літератури, бо подальший діалог був очевидний.

— Ти серйозно? — сказала мама.

— Мамо, ну годі. Не роби трагедію. Мені майже тридцять. Ми домовлялися про сімейний вечір. Тато повернеться в кращому випадку близько першої ночі. Ти ж знаєш, рибалка – то на довго. З вами ми можемо зібратися будь-якої миті. А мені треба влаштовувати особисте життя. — повільно, тягнуче, але впевнено промовила Тата, неначе це було добре завчена фраза. І продовжила фарбуватись обираючи між двома помадами.

Мама намагалась переконати у важливості того, щоб вона залишилася. Переконуючи, що якщо Дмитро – це її особисте життя, то він міг би з нами провести ці вихідні.

Але Татка ніколи не знайомила нас зі своїми хлопцями. Я навіть не завжди була впевнена про кого саме йде мова, в наших коротких діалогах.

За двадцять хвилин біля будинку зупинилася машина.

Сестра вже була готова. Чоловік в авто був в чорних окулярах і не планував виходити. Він посигналив і Тата забравши сумочку втекла.

— Я повернусь в неділю ввечері. – кинула вона, сідаючи в машину.

Дверцята машини зачинилися, і пил на дорозі повільно осів.

Мама мовчки перевернула шампур. Я бачила, як напружилися її плечі.

— Ну і добре, — сказала вона через кілька секунд. — У всіх своє життя.

Але голос був злий.

Маму звали Олена. Іноді мені здавалося, що це ім’я їй більше не підходить. Раніше вона сміялася частіше. Голосніше. Легше. Тепер сміх з’являвся рідко. І Олена Василівна звучало переконливіше.

— Може, перейдемо до десерту? — обережно сказала я намагавшись врятувати те, що рятувати було пізно. — Посидимо вдвох.

Вона не відповіла.

Я почала говорити сама: — У нас у школі на наступному тижні будуть пробні тести.

Мама дивилася кудись повз мене.

— Мамо…

— Ася, — сказала вона різко, — тобі треба готуватися до іспитів.

І встала.

— Я покличу тата.

Вона навіть не подивилася на мене. Я сиділа за столом сама. Ліс шумів тихо, ніби нічого не сталося. Мангал потріскував. Від шашликів йшов запах чогось гіркого та горілого.

На березі мама сварилась з татом. Голосно. Це було чутно уривками. Вона кричала, що рибалка важливіша за сім’ю і що він усе зіпсував, а він відповідав, аби вона не лякала рибу.

Я подумала, що в дитинстві такі поїздки виглядали інакше. Тоді все було справжнім.

Батьки не сварилися. Сестра була поруч. Тато не зникав зі вудкою на пів дня.

А потім це почало змінюватися. Не одразу. Спочатку просто більше тиші. Потім короткі суперечки. Потім — звичка не слухати одне одного.

Я почала помічати це, коли сестра перестала бути поруч. Вона не сварилася зі мною. Просто з’явилося її життя. І в ньому не було місця для мене.

Свята тоді стали дивними. Я іноді залишалася сама вдома. І саме тоді вперше почула, як батьки сваряться. Тихо. Але довго. Потім вони почали відокремлюватися. І відтоді свята перестали бути святами.

Я дивилася на стіл, на три тарілки, на четверту, яку ніхто не прибрав. У нас була нормальна сім’я. Зовні.

Тато працює. Мама працює. Сестра навчається. Я навчаюся. Ніхто не б’є дверима. Просто всім трохи байдуже одне до одного. Паралельні життя.

 Я лягла на старий дерев’яний лежак і дивилася в небо. І раптом згадала школу. Актову залу. Ігоря. Його голос. “Медицина — це не героїзм, а довга робота”. Мені тоді це сподобалося. Бо звучало чесно. І наша розмова в коридорі. “Ти знаєш, ким хочеш бути?”, “Це нормально.” Ніхто раніше не казав, що це нормально.

Усі казали: “Пора вирішити”. “Треба думати про майбутнє”. “Економіст — хороша професія”. Батьки хотіли, щоб я стала економістом. Стабільно. Правильно. Логічно. І абсолютно нецікаво.