Розділ 17

Ігор

Повернутися до звичного життя виявилося складніше, ніж я очікував.

Зовні нічого не змінилося: та ж лікарня, той самий запах антисептика в коридорах, ті самі ранкові обходи, жарти медсестер і нескінченний шум відділення. Все працювало, як завжди. Лише я — ні.

Я ловив себе на тому, що став дратівливішим. Не злим — саме втомлено-роздратованим. Наче всередині з’явився постійний фоновий шум, який не давав зосередитися.

— Ігорю Романовичу, підпис потрібен, — сказала Оля, простягаючи чергову папку.

Я мовчки підписав. Ще одна папка. І ще. І ще.

Паперова робота завжди мене дратувала, але тепер її стало в рази більше. Немає нічого більш постійного, ніж тимчасове. Це істинна. Завідувач відділення. Навіть звучить важко. І як я на це погодився?

— Я ж казав, що це була погана ідея, — буркнув, переглядаючи графік чергувань.

Вона засміялася.

— Та ви ж справляєтеся.

— Я справляюся з людьми. Не з паперами.

— Неправда. Ви з усім справляєтесь.

Я лише махнув рукою. Було це правда чи флірт. З’ясовувати не стану. Телефон тихо завібрував на столі. Я мимоволі глянув на екран. Повідомлення не було. Реклама. Відклав телефон трохи різкіше, ніж хотів. Оля це помітила, але нічого не сказала.

— І ще один момент, — сказав головний лікар, коли я уже збирався виходити з кабінету після невеличкої наради. — У п’ятницю потрібно провести профорієнтаційну зустріч у школі. Старші класи.

Я завмер у дверях.

— Ні.

Головний лікар підняв брови.

— Це не питання.

— Я лікар, а не мотиваційний спікер.

— Ти завідувач відділення. Хоч і тимчасово.

Зітхнув. Знову подумки прокляв день, коли погодився на цю авантюру.

— Я не вмію красиво говорити.

— Вмієш – жіноча частина персоналу це підтвердить.

Головний лікар усміхнувся.

— Цього достатньо для старшокласників.

— Вони заснуть.

— Ні.

Я мовчав.

— Це одна година, — спокійно додав головний лікар. — Розкажеш про медицину. Про роботу. Про вибір професії. Без пафосу.

— Саме без пафосу я і вмію, — пробурмотів і вийшов вже зовсім без настрою. Цей день вже точно не врятувати.

Коли він вийшов у коридор, Оля одразу підняла голову.

— Що сталося?

— Мене відправляють у школу.

— О, — пожвавішала вона. — Це добре.

— Це жахливо.

— Ви вмієте переконувати людей.

— Ні.

— Вмієте, — впевнено сказала вона. — Ви змушуєте навіть найвпертіших пацієнтів слухатися.

— Це страх, не переконання.

— Результат той самий.

Я усміхнувся, але без особливого ентузіазму. Особливе ставлення та прихильність нової медсестри Ольги – я помітив одразу. Але дівчина, тільки після інституту. Двадцять три роки. Ні. Не варіант. Вона зробить з мене принца-героя, а я ніколи в житті від цього потім не відхрещусь. З такими короткі романи починати не варто. А на довготривалі відносини я не готовий. Напевно.

— Якщо діти почнуть плакати — це на вашій совісті.

— Вони не будуть.

— Ви занадто оптимістична.

— А ви занадто драматизуєте.

Я пішов далі коридором, думаючи, що давно не відчував такого небажання щось робити. Не тому, що це складно. А тому, що це — чуже. Мені подобалася конкретика: рана, кістка, шов, рішення.

А розмови про майбутнє – це не моє.

Наступні два дня пройшли , мов у тумані. Знову папери, дзвінки, розмови і лише один цікавий випадок, до якого мені вдалося долучитися.

Кілька разів Оля пропонувала допомогти з доповіддю для старшокласників. Але я відмовився. Од якби хтось провів її замість мене… . Кілька вечорів в інтернеті та перегляд відео не дали жодного результату. Я не розумів, як можна рекламувати роботи лікаря. Особливо зараз, враховуючи, що практика майже зникла.

Але проблема була не лише в роботі.

Я занадто зациклився на відносинах. І сконструювати щось одноразове не виходило. Я, звичайно, міг написати будь-якій з телефонної книжки або запропонувати випити кави ввечері комусь із колег. Але це стало не цікаво. Нудно. Точніше не так. Я просто не бачив в цьому сенсу.

***

Школа пахла фарбою, пилом і дитинством. Єдина думка, що промайнула, коли я побачив будівлю. Це про те, що в мене знову з’явився шанс побачити її. Бо це була та сама школа.

Коридори здавалися меншими, ніж у пам’яті. Двері — нижчими. Голоси — голоснішими.

Жіночка років сорока п’яти з короткою зачіскою та окулярами, ім’я якої, я навіть не намагався запам’ятати, провела мене до актової зали.

— Тут дев’яті, десятий та одинадцятий, — сказала вона. — Бажаю успіху. Починайте.

Коли я вийшов перед залою - розмови одразу стихли. Кілька десятків очей дивилися на нього з цікавістю і легкою настороженістю. Я зрадів, що вирішив не підніматися на сцену. А просто стояв перед учнями.

Сів на сцену. Збирався з думками. Пауза.

— Добрий день. Я лікар. І я не підготував презентацію.

Зал тихо засміявся.

— Тому доведеться слухати живу людину.

Хтось на задніх рядах сказав: — Це вже цікавіше.

Я відчув, як напруга трохи відступає.

Я говорив просто. Про навчання. Про чергування. Про втому. Про перші операції. Про помилки, яких боїшся найбільше. Про те, що медицина — це не героїзм, а довга робота. Не намагався їх переконати. Просто розповідав те, що вважав важливим та цікавим, розповідав реальні випадки, веселі й не дуже,  відповідав на запитання. Сорок п’ять хвилин минуло швидко. І як тільки продзвенів дзвоник я видихнув і попрощався. Коли уже збирався йти, погляд випадково ковзнув по третьому ряду. Ася.

Я не одразу це усвідомив. Лише відчуття впізнавання. Вона сиділа тихо, як і завжди. І дивилася прямо на мене. Я на секунду забув, що збирався говорити, якщо побачу її.

Вийшов у коридор, відчуваючи дивне змішання емоцій — розгубленість, іронію і щось тепле. Ззаду почулися невпевнені кроки.