Розділ 15

Ася

Ми побачилися через кілька днів. Випадково. Я виходила з магазину з пакетом у руках, коли почула знайомий голос:

— Коліно ще ображається?

Обернулась. Посміхнулась.

Ігор стояв біля входу, ніби просто зупинився на хвилину. Не підходив ближче. Не посміхався широко. Просто дивився. І це було дивно… спокійно.

— Трохи, — відповіла вона.

— Значить, живе, — кивнув він.

Кілька секунд ми мовчали. Ніби обидва перевіряли, чи це справді випадковість.

— Ви… ти тут живеш поруч? — спитала, знову запнувшись.

— Поруч працюю, — відповів він.

І це звучало так, ніби цього достатньо. Він не затримував мене. Не ставив зайвих питань. Не намагався продовжити розмову.

— Бережи коліно, — сказав Ігор і зайшов у магазин.

Я ще кілька секунд стояла на місці, відчуваючи дивне тепло — і таке ж дивне полегшення. Це було дивно. Знову зустрілись. Знову випадково. Чи ні? Можливо це і дивно, але цей чоловік перестав мене лякати і я наважилась спитати.  Я сама не до кінця розуміла навіщо, але я вже повернула в сторону магазину.

— Ти завжди так випадково з’являєшся? — спитала я. — Біля магазинів, кав’ярень… шкіл?

Він усміхнувся куточком губ. — Працюю над системою.

Я фиркнула. — І як, працює?

— Поки що статистика непогана.

На секунду запала тиша — уже зовсім легка.

— Слухай, — сказав він трохи обережніше, — щоб не покладатися на статистику… дай свій номер.

Я навіть розсміялася. — Ні.

— Це було дуже швидке “ні”.

— Це було добре підготовлене “ні”.

— А якщо я скажу, що це виключно з медичних міркувань? — серйозно сказав він. — Контроль стану коліна.

— Я виживу без дистанційного нагляду.

— Я не наполягаю на щоденних звітах, — продовжив Ігор. — Можна навіть без фотографій.

— Я не даю номер незнайомим чоловікам, — сказала я, схрестивши руки.

— Ми вже знайомі. Я знаю, що ти падаєш на рівному місці, не любиш клуби і ухиляєшся від запитань і… незнайомців.

— Це не аргумент, — посміхнулася я.

— Добре. Тоді інший аргумент. Мені незручно кожного разу випадково з’являтися біля шкіл. Люди можуть почати хвилюватися.

Я засміялася — тихо, але щиро.

— Це маніпуляція.

— Ні. Це турбота про репутацію.

Я похитала головою. — Ігорю…

— Лише номер телефону, — сказав він спокійно. — Без зобов’язань. Якщо передумаєш — заблокуєш.

Я дивилася на нього кілька секунд. Він не підганяв. Просто чекав.І це чомусь вирішило все.

— Добре. Але це нічого не означає. І не треба переслідувати. Це лякає.

— Звісно, — кивнув він. — Абсолютно нічого.

Я продиктувала номер. Він швидко набрав і показав екран.

— Щоб я не помилився. То як мені тебе записати?
— Коваленко Анастасія. 
— Серйозно? - в нього очі полізли вверх. 
— Це так дивно?
— Просто я теж Коваленко.
— Досить розповсюджене прізвище.
— Анастасія - гарне ім’я. - він посміхнувся, а я навпаки знітилась.
Чомусь з дитинства не любила повне ім’я. Гірше тільки Настя.  Навіть зошити підписувала коротко, взагалі не розумію, навіщо ляпнула Анастасія, мабуть, хотіла втримати дистанцію. Тепер це дратуватиме. 
Я подивилась на нього.
— Але ... краще все ж таки Ася. Просто Ася.
— Приємно познайомитись, Асю. 

У моїй кишені завібрував телефон. Невідомий номер. Повідомлення: “Ігор. Медичний контроль коліна.”

І цього разу ми розійшлися вже без тієї незграбності, яка була раніше.

***

Телефон завібрував, коли я вже лежала під ковдрою й дивилася в темряву.

Я знала, хто це, ще до того, як взяла його до рук.

Ігор: Медичний контроль коліна. Пацієнт живий?

Я усміхнулася. Дивно — ще кілька днів тому сама думка написати йому здалася б неправильною. І я досі не розуміла, навіщо погодилась дати свій номер. Але зараз це виглядало… просто.

Я відповіла не одразу. Не з гри — просто хотілося трохи розібратися в думках.

Ася: Живий. Ходить. Кульгає з гідністю.

Відповідь прийшла майже миттєво.

Ігор: Це важливо — кульгати з гідністю.

Я тихо засміялася, щоб ніхто не почув.

Ігор: Холод прикладала?

Я закотила очі, але відповіла.

Ася: Так. Лікарю, я слухняний пацієнт.

Крапка з’явилася і зникла кілька разів — він набирав текст.

Ігор: Вірю

Я дивилася на екран і ловила себе на тому, що мені легко. Без напруження, без тієї внутрішньої настороженості, яка завжди з’являється, коли хтось підходить занадто близько.

Це були просто повідомлення.

Короткі. Спокійні. Ні до чого не зобов’язуючі.

І саме тому — важливі.

Ася: Ти всім так пишеш після падінь?

Ігор: Ні. Ти перша людина, яка впала під час повернення моєї парасольки.

Я усміхнулася в темряві.

Телефон лежав у руці теплий, екран світився м’яко.

І я раптом зрозуміла, що не думаю про контрольні та іспити, через які останнім часом голова йде обертом; про тихі суперечки батьків; про втому.

Це не зникло. Просто на якийсь час відступило.