Розділ 14

Ася

Парасолька стояла в кутку кімнати вже третій день.

Я поставила її туди одразу після кав’ярні, ніби це була не просто річ, а доказ того, що все це сталося насправді. Чорна, проста, трохи важча, ніж моя. Чоловіча. Спокійна. Як і її власник.

Я кілька разів ловила себе на тому, що дивлюся на неї без причини. І це починало дратувати. У школі всі говорили про іспити. Занадто багато говорили.

Вчителі, однокласники, мама, навіть сусідка в ліфті одного разу сказала: — Це ж у вас випускний рік?

Наче це якийсь діагноз. Наче, це дійсно одинадцятий клас, а не дев’ятий.

Я сиділа на уроці математики і дивилася у зошит, не розуміючи, що саме там написано. У голові крутилися зовсім інші речі.

Рукавичка. Кав’ярня. Парасолька. І він. Ігор.

Я кілька разів бачила його після тієї розмови біля школи. Не поруч. Не нав’язливо. Просто десь у місті. Біля зупинки. У магазині. Одного разу в книгарні.

Іноді мені здавалося, що це випадковість. Іноді — що ні. Це створювало дивне відчуття, цікавості та страху.

Не входить. Але і не зникає. І я не знала, як до цього ставитися. Це напружувало. Ніби я щось робила неправильно. Хоча я зовсім нічого не робила.

Вдома останнім часом було неспокійно. Не голосно — швидше навпаки. Сварки батьків стали тихішими, але від цього тільки важчими. Вони говорили пошепки на кухні, думаючи, що я не чую, але слова все одно просочувалися крізь стіни — уривками, інтонаціями, паузами між реченнями. Ні, вони і раніше сперечалися, могли покричати, але зараз, якось інакше. Занадто часто.

Тата майже не втручалася. Вона і так останнім часом багато сперечалася з батьками — про своє життя, про роботу, про розставання з хлопцем. Здавалося, вона вирішила більше нічого не доводити. Просто зачиняла двері своєї кімнати і жила окремо, навіть перебуваючи вдома.

Я ж навчилася робити вигляд, що все нормально. Сиділа за уроками, слухала музику в навушниках, іноді довше залишалася в школі, йшла з друзями у ТЦ чи кав’ярню або гуляла містом без причини. Наче між чужими розмовами легше дихалося.

Ми повільно йшли парком з Лідою, і я відчула, що слова самі просяться назовні.

— Пам’ятаєш того чоловіка з лікарні? — сказала я ніби між іншим.

— Звісно, — одразу відповіла Ліда. — Такі не забуваються. То ти, нарешті, все поясниш.  І про парасольку? – в очах Ліди з’явився вогник.

— Я його іноді бачу в місті.

Ліда зупинилася. — Серйозно?

— Він нічого не робить. Просто… іноді поруч.

Ліда усміхнулася. — Романтично. То де ви познайомились?

— Він дивний, — сказала я, ігноруючи її питання. — І трохи… страшний.

— Страшний? — Ліда засміялася. — Він тобі парасольку дав.

— Саме це і дивно.

— Чому?

Я не знала, як пояснити.

— Він занадто старший, — сказала я. — І поводиться так, ніби ми знайомі. Але це не так.

Ліда подумала секунду.

— А скільки йому?

— Не знаю.

— Тобі подобається?

— Ні!

Вона знизала плечима. — Коли тобі буде двадцять, всім буде байдуже, хто старший і кому та скільки років.

— Але мені не двадцять.

— Це не назавжди, — відповіла вона легко, як завжди.

Дивна властивість. Поряд з нею. Жодна проблема – не проблема. Ліда все переводить в жарт. А бо відповідає так швидко та беззаперечно, ніби це сцена з фільму, яку вона добре вивчила.

Було щось інше — відчуття, що він бачить мене надто уважно. Наче я не просто випадкова людина в натовпі.

І це лякало. І трохи гріло. Що було ще гірше.

Рукавичку я пам’ятала дуже чітко. Я справді не помітила, як вона впала. І коли він простягнув її мені, це було настільки просто, що я навіть не встигла злякатися.

— Тримай.

І все. Ні розмови. Ні погляду. Ні паузи. Це було… нормально. І саме це збивало з пантелику. Бо маніяки, як я собі уявляла, поводяться інакше.

У магазині біля дому я побачила його між полицями з водою. Він не дивився на мене. Просто стояв і читав етикетку на пляшці, ніби це було найважливіше у світі.

Я швидко розрахувалася і вийшла. Серце билося швидше, ніж мало б. І я не знала — від страху чи від чогось іншого.

— Ти знову про нього думаєш? — спитала Ліда, коли ми вже сиділи на сходах у під’їзді.

— Я не думаю про нього, — автоматично відповіла я.

— Брешеш.

Я закотила очі.

Ліда завжди говорить прямо. Це іноді дратує, але частіше рятує від зайвих думок. Ми просиділи, ще хвилин десять. І пішли по хатах.

 ***

Парасолька не давала мені спокою.

Я розуміла, що її треба повернути. Це було б правильно. І ще — це означало, що доведеться з ним говорити. Я кілька днів носила її в рюкзаку, ніби випадково. Але його ніде не було. І це теж було дивно. Місто раптом стало великим.

Одного дня після уроків я зайшла в ту саму кав’ярню. Спеціально. Або випадково. Я досі не впевнена.

Запах кориці й кави був таким самим, як тоді під час зливи. Я сіла за столик біля вікна і замовила чай, хоча не дуже його хотіла.

Парасолька висіла на стільці. Я сиділа хвилин десять, коли двері відчинилися.

Він побачив мене не одразу. Потім погляд зупинився — і я зрозуміла, що тепер уже пізно робити вигляд, що це випадковість.

Я підняла парасольку.

— Це ваше, — сказала я, коли він підійшов.

— Дякую, — відповів він спокійно. – Знову на «ви»?

І не пішов.

Я відчула, як напружуються плечі.

— Можна сісти? — спитав він.

Я вагалася секунду.

— Можна.

Він сів навпроти. Не близько. Просто навпроти.

Кілька секунд вони мовчали. Не напружено — швидше незграбно.

— Ви завжди так… з’являєтесь? — запитала вона.

 — Випадково? — усміхнувся він. — Ніби так. — Останнім часом — так.

Я покрутила в руках серветку.

— Я, до речі, не знаю, як тебе звати, — сказав Ігор.

Я знизала плечима. — Це не важливо.