Розділ 12

Ася

Я йшла додому, обережно переступаючи мокрі лужі, бо не хотіла виглядати як мокра кішка на вулиці, хоча всередині відчувала себе трохи розбитою. Лід і сонце, калюжі і брудні сліди від машин — все це створювало дивний, трохи хаотичний фон, який, здавалося, повторював мій настрій.

Я згадувала школу, як цей день почався, як дзвоник на перший урок, і як я відчувала, що весь клас живе своїм звичайним весняним життям: підготовка до іспитів, завдання, розмови, перероблені на випускний пісні… І саме тоді мені в голові з’явилася «Happy End», яку ми перероблюємо для випускного.  

Я йшла і згадувала його. Знову. Так. Весь цей час він був у моїх думках. Тихо. Не нав’язливо. Десь перехожий схожий на нього. Якось в магазині купуючи сік. Біля медичного кабінету у школі. І вночі.  Він навіть снився мені кілька ночей поспіль. Не сон, у якому все красиво і безпечно, а скоріше хаотичне, трохи страшне, трохи захопливе дійство, де він був присутній у межах моїх думок і контролювати це було неможливо. Я відчула, як серце стискається від власної дурості: «Це погана ідея, Ася. Потрібно триматися на відстані». І я справді хотіла вірити в ці слова.

Але одночасно — чому його присутність так легко проникає у всі мої думки? Чому я згадую його погляд у клубі, його спокій, легкий натяк посмішки? Він здавався мені одночасно цікавим і небезпечним. Небезпечним у сенсі… ну, що він дорослий і живе своїм життям, а я — просто школярка, яка намагається не заплутатися у власних емоціях.

Я йшла вздовж трамвайних ліній посміхалась і дивувалась власним думкам. Ситуація дивна. І полягає у тому, що тепер він міг би виглядати, чесно кажучи, як маняк. Взагалі. Чоловік, який з’являється несподівано, наче відстежує тебе у місті… Як він дізнався де я навчаю? Що він робив біля школи? Чи знає він де я живу?

Я дивилася на калюжі і помічала своє відображення: сумне, трохи розгублене, з мокрим волоссям і курткою, що ніби обіймала мене сама. Кожен крок додому давав час на думки. Чому я взагалі згадую його?   Чому це не повинно мене хвилювати, але все одно хвилює?

Я уявляла себе вдома, як сяду на ліжко, розплутаю шарф і дам собі відпочити. Але зараз я ще на вулиці, і думки накладаються одна на одну: весна, школа, «Happy End», і він… І він. І він.

Я намагалася знайти якісь раціональні пояснення: може, це просто цікавість? Може, це цікавість до чогось незвичного, дорослого? Може, це моя уява працює занадто активно? Але кожна спроба логіки відразу розбивалася на шматки, бо він справді існував у моєму світі. Не вигадка, не герой книги, а реальна людина, яка ходить десь поруч і може знову з’явитися. Яка мене відстежує. І це страшно, хоч і цікаво. Страшенно цікаво.

Я пригадала той момент біля паркану школи, коли він підійшов і спробував заговорити. Я почувалася… нервово, стримано, але одночасно цікаво. І саме цікавість здавалася найстрашнішою частиною, бо вона тягнула мене вперед, навіть коли розум говорив: «Відступи. Не підходь. Тримай дистанцію».

І все ж, я все правильно зробила. Буду триматися якнайдалі.

Мої думки перескакували між різними планами: весняні канікули ще попереду, потрібно готуватися до іспитів, вчити формули з математики, вірші з літератури. І все одно… він. І ця зустріч, яка могла бути випадковою, але залишилася в голові, як зациклова пісня.

Я йшла повільно, ніби хотіла розтягнути цей момент, який одночасно лякав і захоплював. Кожна людина у натовпі ставала фоном, кожна машина, що проїжджала, відкидала тіні на мокру бруківку. І я ловила себе на тому, що прислухаюся до шумів, намагаючись помітити його. Навіть не знаючи, чи він поруч.

Я зупинилася біля знайомого дерева, що на перший погляд виглядало нудно, але зараз стало точкою фокусування. Я дивилася на нього і думала: він справді з’явився у моєму житті не просто так. Але я маю триматися на відстані. Треба. Бо це погана ідея. Бо це небезпечно.

Я відкрила двері під’їзду, зняла куртку, потягнулася, щоб розплутати шарф і видихнула.

У голові одразу сплинули думки про школу. Іспити. Контрольні. Тексти, формули, хімічні реакції, дати історичних подій… . Весна приносила не тільки тепло, а й навантаження.

Я намагалася сконцентруватися на школі. Контрольна з української через тиждень, хімія теж не відстає. Ліда ще в лікарні, і я обіцяла собі, що проведу вихідні з підручниками і зошитами, а не з уявними романами. Але думка про нього не давала спокою.

Ігор

Ще кілька хвилин стояв біля школи після того, як вона пішла. Дивився, як її постать розчиняється між людьми, і ловив себе на дивному відчутті — ніби щойно зробив щось дуже правильне і водночас абсолютно безглузде.

Розмова вийшла короткою. І не розмова навіть — кілька фраз, обережних, напружених, незграбних. Вона нервувала, це було видно. Я теж. Хоча зовні, сподіваюся, виглядав спокійно.

Я не знав її імені. І досі не знаю.

Це виглядало майже абсурдно: дорослий чоловік стоїть біля школи і намагається поговорити з дівчиною, про яку знає лише те, як вона дивиться, як говорить і … як мовчить. Ніби намагаєшся скласти історію з кількох випадкових сторінок, не маючи початку. 

Я повільно пішов у бік машини, хоча не поспішав сідати. Повітря було ще прохолодним, але вже весняним — тим самим, що змушує рухатися повільніше і думати більше, ніж потрібно.

Чи правильно я зробив? Я прокручував це питання знову і знову. І кожного разу відповідь була однакова: так.

Не тому, що я знав, що роблю. Навпаки — я зовсім не знав. Але мовчати і далі, робити вигляд, що випадкові зустрічі нічого не значать, ставало дедалі важче. Це починало виглядати як дивна гра з самим собою.

Я звик до чітких рішень. До логіки. До причин і наслідків. А тут — нічого з цього.

Просто дівчина, яку я побачив у нічному клубі. Янгол. Потім у лікарні. Потім у трамваї. Біля школи. І кожна зустріч залишала після себе відчуття незавершеності.

Найдивніше — я навіть не розумію, що саме мене тягне. Вона не намагалася сподобатися. Не фліртувала. Навпаки — трималася насторожено, навіть різко.