Розділ 11

Ася

Весна приходить не тоді, коли тепло, а тоді, коли ти раптом ловиш себе на думці, що йдеш без шапки — і тобі байдуже.

Дев’ятий клас завжди виглядає так, ніби всі раптом виросли на кілька сантиметрів, але ніхто не знає, що з цим робити. Хтось уже живе ідеями коледжів і ліцеїв, хтось панічно боїться іспитів, а хтось просто хоче, щоб усе це швидше закінчилося.

Я — десь посередині.

Підготовка до іспитів повзла повільно, але вперто. Зошити товстіли. Конспекти множилися. Учителі повторювали слово «відповідальність» так часто, що воно втратило сенс. Я сиділа за партою, дивилася у вікно, де танув сніг, і думала, що ніхто не готує нас до найважливішого — до моментів, які не входять у програму.

Березень саме з таких.

На перервах у нас постійно крутили одну й ту саму пісню — Happy End. Хтось приніс колонку, і вона оселилася на підвіконні в класі, як ще один учень. Хітову пісню переробляли українською та під випускний: міняли слова, сміялися, співали фальшиво, але з ентузіазмом.

— Тут треба щось про класну!

— А тут — про те, що ми вижили!

— Ні, давайте про любов!

Я слухала краєм вуха, сидячи на підвіконні, підібгавши ноги. У навушниках та сама мелодія звучала інакше — тихіше, особистіше. Happy end. Смішно, правда? Ми всі так хочемо щасливого фіналу, навіть не знаючи, як він виглядає.

Того ранку я вийшла зі школи раніше. Останній урок відмінили. Було світло, майже тепло. Повітря свіже, трохи сире. Весна завжди пахне так, ніби місто щойно вимили.

Я йшла подвір’ям, думаючи про контрольну з алгебри й про те, що ввечері треба сісти за історію, коли раптом відчула — хтось дивиться.

Це відчуття неможливо сплутати. Не погляд у спину. Не випадковий зоровий контакт. А саме — присутність. Я підняла очі.

І побачила його.

Ігор стояв біля ганку. У шкіряній куртці, яка виглядала надто пафосно для цього місця. Він ніби випадав із шкільного пейзажу: не вчитель, не батько з папкою, не випадковий перехожий. Просто… він.

У мене в голові стало порожньо. Потім — шумно. Як він тут опинився? Що він тут робить? Чому саме тут? Це взагалі нормально?

Я зупинилася. Він не підходив. Не махав. Просто дивився. Спокійно. Без тиску. Але цього було достатньо, щоб у мене знову з’явилося те саме відчуття — легке напруження під шкірою.

Я могла піти. Справді могла. Зробити вигляд, що не помітила. Але не пішла.

— Привіт, — сказав він першим, коли я підійшла ближче.

Його голос був рівний.

— Привіт, — відповіла я і відчула, як серце б’ється швидше, ніж треба.

Ми стояли за парканом. Школа жила своїм життям: хтось сміявся, хтось кричав, хтось грався м’ячем. А між нами була дивна тиша, ніби цей шматок простору вирізали з реальності.

— Я… — він зробив паузу. — Я не хотів тебе лякати.

Не хотів. Але трохи вийшло, — подумала я.

— Просто хотів поговорити, — продовжив він. — Якщо це не недоречно.

Недоречно. Це слово зависло між нами. Я кивнула. Повільно.

— Можемо тут, — сказала я, більше для себе, ніж для нього.

Мені було ніяково і трохи страшно. Я не розуміла, що відбувається, але відчувала: це важливо.

— Я бачив тебе кілька разів, — сказав він. — Випадково.

Звісно. Випадково, — іронічно озвалася частина мене. Інша — мовчала.

— І вирішив, що краще сказати прямо, ніж робити вигляд, що нічого не відбувається.

Я опустила погляд на свої кеди.  

— Я не зовсім розумію, — сказала я чесно.

І це була правда. Він видихнув. Ніби збирався з думками.

— Я теж, — сказав. — Але мені здається, що іноді достатньо просто не брехати собі.

Я підняла очі. Його погляд був уважний. Не настирливий. Але глибокий. Такий, у який легко провалитися, якщо не бути обережною.

Я подумала про весну. Про іспити. Про те, що життя ніби розганяється, а я ще не встигла зрозуміти, куди біжу.

— Навіщо ти тут, — спитала я.

— Шукав тебе, — усміхнувся він ледь помітно.

Я глибоко вдихнула. Стало не по собі.

— Навіщо?

— То як тебе звати?, — усміхнувся чоловік, а я почала ще більше нервувати. Все здавалось неправильним.

— Це неважливо, - різко відповіла я і розвернувшись пішла до зупинки.

Ігор наздогнав і ніби нічого не сталося, ніби він мій давній знайомий, батько або брат, зрівнявся зі мною.

— Давай підвезу. Я на машині.

— Не варто. І ... взагалі... не треба за мною ходити.

— Ми можемо просто поговорити, — спитав він. — Просто розмова. Місце обираєш ти.

— Ні.