Розділ 10

Ігор

Березень. Березень завжди приходить раніше, ніж ти готовий його прийняти.

Не весна ще, але й зима вже не має аргументів. Сніг лежить клаптями, як старі спогади, які не встигли прибрати. Асфальт мокрий, повітря вологе, і вранці пахне не холодом, а втомою міста, що прокидається.

У той день у мене зламалася машина.

Я стояв на парковці, дивився на капот, який відмовився співпрацювати з моїми планами, і думав, що це дуже символічно. Усе життя я звик пересуватися чітко: робота — дім — лікарня — ще робота. Без сюрпризів. Без збоїв у системі. А тут — тримай.

Звучить дрібно. Майже смішно. Але я чомусь запам’ятав це так чітко, ніби хтось навмисно поставив закладку.

У мене є мотоцикл. Він стоїть у гаражі, чекає свого часу. Він з’явився в моєму житті ще у вісімнадцять — і з того часу став не просто транспортом, а справжнім другом. Швидкість. Адреналін. Контроль. На байку я можу тримати ситуацію в руках, легко проходити затори, відчувати дорогу тілом. Він виручає, коли машина не на ходу, і завжди готовий прийти на допомогу. Іноді я їжджу ним на роботу, але найчастіше — на вихідних, для душі, щоб видихнути й побути наодинці. Але як на зло термін дії технічного обслуговування сплив. А я геть про це забув. Хоча користуюся ним досить регулярно

Тож вибір був невеликий. Трамвай. Їх я не люблю. У них забагато людей і замало контролю. Але вибору не було. І це краще, ніж автобуси.

Березень зробив вигляд, що він теплий, але вітер був ще зимовий. Я зайшов у трамвай, став біля дверей, автоматично сховав руки в кишені й налаштувався на стандартний режим: не дивитися, не слухати, доїхати. Скрегіт рельс. Зупинка. Люди.

І саме тоді я її побачив.

Не одразу. Спочатку — силует. Біла куртка. Джинси. Наплічник. Молодіжний. Зовсім не схожий на той, що був в моєму юнацтві.  Волосся, зібране абияк, але живе. Теплі навушники. Вона стояла трохи далі, тримаючись за поручень, дивлячись у вікно так, ніби місто ховає щось важливе.

Я не підійшов. Не заговорив. Я просто дивився.

У трамваї завжди є ця дивна близькість — люди поруч, але кожен сам у собі. Я ловив відбиття її обличчя у вікні. Не прямо. Неначе боявся, що вона відчує мій погляд. Знову порівняв її з янголом.

Вона була зовсім не схожа на жінок, з якими я звик мати справу. Не тому, що молодша. А тому, що ще не навчилася ховатися. Її обличчя змінювалося разом із думками. Вона жила у своєму внутрішньому діалозі, не прикриваючи його масками. Або ж просто слухала музику. Стало цікаво. Що саме вона слухає?

Трамвай зупинився. Вона вийшла. Я не планував виходити. Але вийшов.

Це був той момент, коли я ще міг усе зупинити. Сказати собі: Ігоре, ти дорослий чоловік, у тебе є робота, пацієнти, відповідальність. І поїхати далі. Але я пішов за нею.

Не близько. Не демонстративно. Просто тримаючи дистанцію. Вона йшла швидко, трохи нахилившись уперед, ніби весь час поспішала кудись.

Школа. Я зрозумів це ще до того, як побачив будівлю. За рухами. За ранцями навколо. За голосами. Звичайний паркан. Звичайна трьохповерхова будівля. Яка раніше б не викликала жодних почуттів. Але не тепер. І ось тоді мене накрило по-справжньому. Злість. Роздратування. Безнадійність. Цікавість.

Школа. Це слово мало б поставити крапку. Жирну. Остаточну. Ще раніше я переконував себе, що хтось щось наплутав. Що мені почулася. І вона ніяк не може бути школяркою.

Я зупинився, зробив вигляд, що дивлюся в телефон, і дав їй зникнути у дворі, серед сотні учнів, що поспішали на заняття та їх батьків. Відчуття було таке, ніби я щойно перетнув якусь внутрішню межу — і сам не зрозумів, навіщо.

У лікарні того дня все йшло, як завжди. Операційна — чиста, світла, холодна. Тут усе просто. Або ріжеш — або не ріжеш. Або живий — або ні. Тут немає напівтонів, немає моралі, немає весни. І я тримався за це.

Але наступного ранку я знову сів у той самий трамвай.

Сказав собі, що це випадковість. Що мені просто зручно. Що маршрут логічний. Що машина ще в ремонті.

І знову її побачив. Цього разу — ближче. Я впізнав її одразу, ще до того, як вона зайшла. Вона тримала в руках підручник і щось читала, насупивши брови. Зосереджена. Справжня.

Я зловив себе на думці, що чекаю її зупинки. І знову вийшов.

Це тривало кілька днів. Нічого не змінювалося, і водночас змінювалося все. Я не підходив. Не говорив. Просто знав: вона існує в цьому місті, у цьому березні, у моєму ранку.

Машину полагодили швидко. Майстер подзвонив і сказав, що все готово. І замість полегшення я відчув дивне роздратування. Бо трамвай закінчувався.

Я поїхав машиною. Один день. Другий. І ловив себе на тому, що дивлюся на зупинки, ніби шукаю її серед людей. Це було безглуздо. Нелогічно. І дуже на мене не схоже.

Але мені важливо було її бачити. Просто розуміти, що вона десь поряд.  Я переконував себе, що це не закоханість. Бо кохання — це вигадка для тих, хто не вміє бути сам. А я вмію. Завжди вмів.

Але березень — підлий місяць. Він підсовує думки тоді, коли ти втомлений. Коли після нічної зміни світ здається трохи розмитим.

І одного ранку я вирішив, що нам конче треба зустрітися. Я ходив біля школи, вже близько години. Бо не розумів о котрій годині закінчуються уроки в старшокласників. І раптом побачив її. І вперше за довгий час у мене тремтіли руки не від втоми. Я ще не знав, що скажу. Але знав одне: більше ховатися не хочу.