Розділ 9

Ігор

Я зробив вигляд, що нічого не сталося.

Це була відпрацьована стратегія. Нічого не сталося — значить, нема що згадувати. Нема імені — нема історії. Нема історії — нема проблеми.

Я повернувся до роботи. Операційна, білий халат, стерильність, чіткі рухи. Тут усе було просто. Тут я знав, ким я є. Тут не було янголів із апельсиновим соком, які дивляться так, ніби бачать тебе наскрізь і водночас не хочуть бачити взагалі.

У лікарні я почувався зібраним. Спокійним.

Але між обходами, між дзвінками родичів і сухими «стан стабільний», між кавою, яку пив уже холодною, вона з’являлася — без запрошення. Не образом, ні. Швидше відчуттям. Як дрібний камінець у взутті, який не болить, але змушує весь час пам’ятати, що він там є.

Я не знав її імені. І це дратувало найбільше. Тому я вирішив уникати. Уникати — це теж стратегія.

Я не питав у колег, не дивився списки відвідувачів, не затримувався в коридорах. Я навіть кілька разів свідомо міняв маршрут, аби не проходити повз ту палату, де лежала подруга занадто голосна, занадто не типова для пацієнтки.

І — звісно — це не працювало.

Вона з’являлася тоді, коли я не чекав. У склі дверей. У віддзеркаленні ліфта. У паузі між двома реченнями.

І кожного разу я ловив себе на тому, що дивлюся не як лікар. І навіть не як чоловік. А як людина, яка втратила контроль над чимось дрібним, але важливим.

Це було небезпечно. Тому я зробив те, що завжди робив у таких випадках. Зайняв себе чимось простим.

Колегою. Вона була одружена. Це було зручно. Жодних зайвих запитань. Жодних планів. Жодних думок і переживань. Вона була розумною, іронічною, знала, коли мовчати. Ми пили каву після змін, іноді залишалися довше, ніж потрібно. Без драми. Без обіцянок.

Роман як знеболювальне. Не лікує, але знімає симптоми. І певний час — працювало.

Я переконував себе, що думаю про … янгола, саме так я називав її у думках, бо імені досі не знав.

Але потім я дізнався більше, ніж хотів. Випадково. Завжди так буває.

Я почув, як медсестра сказала:

— До Ліди знову подруга приходила. Та тиха. Школярка, здається.

Школярка.

Слово впало важко і остаточно. Не «молода». Не «юна». Не «однокурсниця». Не «однолітка».

Школярка.

Я відчув, як щось усередині різко стало на свої місця. І водночас — розсипалося. Тепер усе мало сенс: апельсиновий сік, напружені плечі, погляд, у якому було більше страху, ніж кокетства.

Я прокручував це знову й знову, ніби рентгенівський знімок, на якому щось не сходиться. Школярка. Нічний клуб. Новий рік. Не та комбінація, яку мій мозок любить приймати без опору. Вона не виглядала загубленою, не виглядала п’яною, не виглядала так, ніби туди потрапила «за компанію» або через дурість.

Швидше — ніби вона там опинилася всупереч правилам, випадково. Це й дратувало найбільше. Я намагався придумати логічне пояснення: старша подруга, фальшивий браслет, бажання довести дорослість, сварка з батьками, юнацький максималізм. Будь-що, що поверне ситуацію в контрольовану площину. Але жодна версія не виглядала переконливою.

Я злився на себе за те, що взагалі про це думаю. За те, що ловлю себе на дрібницях: як вона тримала склянку, як слухала, як не намагалася здаватися старшою, ніж є. Вона не грала. І це було небезпечно. Я звик до жінок, які точно знають, чого хочуть, і ще точніше — чого хочу я. З ними все просто: коротко, без ілюзій, без питань.

Маячня. Тієї ж миті я вирішив: досить.

Жодних зустрічей. Жодних поглядів. Жодних «випадково».

Я навіть помінявся з колегою, щоб не бути черговим лікарем у тому відділенні. Формально — через завантаження. Насправді — щоб не бачити її.

Це був правильний вчинок. Напевно. Дорослий. Збалансований. І абсолютно нестерпний. Тому що з цього моменту я почав думати про неї ще більше.

Я думав про неї в операційній, коли руки працювали автоматично, а мозок раптом згадував, як вона тримала склянку обома руками.

Я думав про неї, коли слухав серця пацієнтів і ловив себе на тому, що серце — це механізм.

Я думав про неї поруч із жінкою, з якою мав бути поруч лише тілом.

Роман з колегою швидко втратив сенс. Вона це відчула раніше за мене. Такі жінки завжди відчувають, коли їх використовують як шум.

— Ти десь не тут, — сказала вона одного разу, застібаючи пальто. — І це не про мене.

Я не заперечував. Не вибачався. Просто кивнув.

І тоді я зрозумів: уникання — не працює. Витіснення — не працює. Заміщення — теж. Залишався єдиний варіант, який я зазвичай не обирав.

Усвідомленість.

Десь у цій точці я вперше чесно визнав: це схоже на закоханість. Слово, яке я роками вважав або перебільшенням, або поганою звичкою людей у кризі. Я не вірю в кохання — принаймні в те, про яке пишуть і говорять. Є хімія, є прив’язаність, є зручність, є страх самотності, є штамп у паспорті, за домовленістю.

Кохання — це гарне слово для хаосу, який люди не хочуть аналізувати. Я бачив надто багато розбитих тіл і сімей, щоб вірити в нього беззастережно.

І все ж це не заважало відчуттю жити в мені. Тихо, вперто, дратівливо. Воно не просило взаємності й не будувало планів. Воно просто було — як симптом, який не вписується в жоден протокол. І, як будь-який поганий симптом, його хотілося або ігнорувати, або вирізати. Але я надто добре знав: є речі, які не зникають, якщо заплющити очі.

Я не збирався нічого починати. Не збирався нічого порушувати. Але я хотів знати, хто вона. Хотів побачити її ще раз — не випадково, не з-за спини, не в дзеркалі ліфта. Хотів дізнатися її ім’я. Вік. Що вона робила в клубі в новорічну ніч. Про що вона взагалі думає.

Почав шукати її так, як умію шукати проблеми в організмі: системно, холодно, ніби це не має до мене жодного стосунку. Ніби це ще одна задача, а не дівчина, яка з’являється в думках між швами й нічними викликами. Якщо не знаєш імені — шукай коло. Її коло було простим і складним водночас: лікарня — школа — подруга. Ліда. Єдине ім’я, яке я мав. І воно чомусь різало слух.