Розділ 8

 Ася

Я не планувала його знову бачити.

У мене взагалі є талант: щойно я вирішую, що якась історія закінчена, життя обережно підсовує мені її ж — але під іншим кутом. Ніби каже: «А тепер подивись уважніше».

Я прийшла до лікарні вдруге за тиждень. Ліда вже сиділа, піджавши ноги, з ноутбуком і виглядом людини, якій тут явно затісно — і фізично, і морально. Вона виглядала живішою, ніж половина персоналу.

— Якщо я тут пробуду ще два дні, — заявила вона, — я почну грати в серіалі про лікарню. Я вже придумала сюжет.

— Ти навіть тут умудряєшся щось придумувати, — сказала я, знімаючи куртку.

— А ти — ні, — вона примружилась. — І це підозріло.

Я знала, про що вона. І знала, що втекти не вийде.

Коридор був напівпорожній. Той самий запах, ті самі звуки — але я вже впізнавала їх. Лікарня більше не здавалася чужою. Вона була… нейтральною.

Я вийшла по воду — і тоді він з’явився.

Не різко. Не ефектно. Просто був.

Ігор стояв біля вікна в кінці коридору, говорив з кимось телефоном. Спокійно, коротко, професійно. Тут він був іншим. Реальнішим. І від цього мені стало трохи не по собі.

Він побачив мене не одразу. А коли побачив — не посміхнувся.

І це чомусь зачепило сильніше, ніж усмішка.

— Привіт, — сказав він, підійшовши ближче.

— Привіт, — відповіла я. І одразу відчула: ця зустріч не буде легкою.

Ми стояли навпроти, на відстані, яка була занадто інтимною для лікарняного коридору і занадто формальною для чогось іншого. Я тримала стаканчик з водою так, ніби він був рятівним кругом.

— Як твоя подруга? — запитав він.

— Жива. Активна. Дратує лікарів, — я знизала плечима. — Тобто, все добре.

Він ледь помітно усміхнувся — швидше очима, ніж губами. І знову став серйозним.

— Я радий.

Пауза.

Ці паузи між нами були дивні. Вони не були порожніми — радше переповненими. Наче ми обидва тримали в руках щось крихке і не знали, куди його покласти.

— Ти… — він запнувся. — Ти тоді пішла дуже раптово.

Я знала, що це прозвучить. І все одно не була готова.

— Так, — сказала я. — Я так роблю.

— Часто?

— Коли відчуваю, що ситуація стає… не моєю.

Він кивнув. Не заперечував. Не намагався переконати. І це було несподівано.

— Це було правильно, — сказав він.

Я підняла на нього очі.

— Справді?

— Так. — Він трохи знизив голос. — І я радий, що ти пішла.

Це вибило мене з колії.

Варто було піти. Але я залишилась.  Ми мовчали.

Десь за дверима засміялася Ліда — і цей сміх ніби повернув мене в реальність.

— Мені треба йти, — сказала я. — Вона почне підозрювати щось надприродне.

— Вона вже підозрює, — сказав він. — Я бачив її погляд.

Я посміхнулася.

— Тоді удачі тобі.

— І тобі.

Я вже розвернулася, коли він додав:

— Я радий, що ми вже на «ти». То як тебе звати, янголе?

Я продовжила шлях до палати, де вже в проході стояла Ліда.

Як воно так вийшло.

Я відчувала дивну суміш: полегшення і напругу, спокій і тривогу. Ніби хтось відкрив двері — але залишив вибір за мною.

Ліда подивилася на мене уважно.

— Так, — сказала вона повільно. — Тепер я точно хочу всі деталі.

— Їх немає, — відповіла я.

— Ага. — Вона усміхнулась. — Саме так зазвичай і починається щось серйозне.

Я не відповіла.