Розділ 7

Ігор

Ніч після Нового року завжди дивна. Місто ще тримається за святкову атмосферу, але люди вже повертаються до своїх звичних справ. Я це знаю добре: у лікарні свят не існує, є лише графік чергувань і пацієнти, яким байдуже, який сьогодні день.

Я повернувся додому пізно. Зняв пальто, акуратно повісив — звичка, яка залишилася ще з інтернатури: порядок зовні, щоб не розсипатись всередині. Квартира зустріла тишею. Не порожнечею — саме тишею. Це різні речі. Порожнеча тисне, тиша — дозволяє думати та розслабитись.

Я налив собі води, але потім відставив в сторону. Сів на кухні, не вмикаючи світло, дивився, як за вікном ще блукають поодинокі феєрверки.  Я намагався не думати.

Зазвичай це виходить.

Робота — найкращий спосіб заглушити думки. У лікарні все просто: є проблема, є алгоритм, є рішення. Там я знаю, хто я і навіщо. Там я контролюю ситуацію. Скальпель не сумнівається, рука не тремтить, емоції залишаються за дверима операційної. Я хірург. Це не професія — це спосіб виживання.

Але тієї ночі не виходило.

Вона з’являлася в голові несподівано — уривками. Не як образ, а як відчуття. Її мовчання. Її погляд, у якому було більше запитань, ніж відповідей. Її втеча — без гри, схованого сенсу, без істерик, без сцен, просто крок назад і зникнення. Найгірший варіант для людини, яка звикла до чітких фіналів. Я навіть не знаю її імені.

І це було проблемою. Напевно.

Я не заводжу довгих історій. Ніколи не заводив. У мене були жінки — красиві, дорослі, впевнені. З ними все зрозуміло. Вечеря. Розмова. Близькість.  Ранкова кава. І мовчазна домовленість не ускладнювати життя одне одному. Ніхто ні на що не претендує. Ніхто не питає «а що далі?». Це легко, зручно, часом весело.

Двадцятирічні дівчата мене не цікавлять. Принаймні не мали б.

Вони надто живі. Надто чесні. Надто вимогливі. Надто небезпечні для людини, яка звикла все контролювати.

Я пішов спати, але сон не приходив. У голові крутилися дрібниці: як вона тримала склянку, як на секунду знітилася, коли я запропонував потанцювати, як швидко зникла. Не драматично. Не красиво. Реально.

Зранку я прокинувся з відчуттям, ніби програв у щось, у що навіть не збирався грати. Вирішив вийти на зміну.

Лікарня зустріла звичним хаосом. Коридори, запах антисептика, швидкі кроки, короткі фрази. Тут усе було на своїх місцях. Тут я знову був зібраним, точним, необхідним.

Перша операція пройшла спокійно. Друга — складніша, але контрольована. Я ловив себе на тому, що працюю механічно, без внутрішнього залучення. Це насторожувало. Бо зазвичай операційна — мій храм. А сьогодні думки вперто поверталися не туди, куди слід.

Пацієнти різні. Хтось боїться до тремтіння в руках, хтось жартує перед наркозом, хтось мовчки дивиться в стелю, ніби вже все зрозумів. Я бачу їхні страхи щодня. Я вмію з ними працювати. Але зі своїми — гірше.

Було повідомлення від Олени-медсестри. «З Новим роком! Можемо повечеряти сьогодні». Проігнорував.

Намагався поринути у роботу. Де все чітко і зрозуміло. Не має часу на роздуми. Та дурні думки. Брав зміни на вихідні та свята. Це не допомагало. Пішов у той самий клуб. Стало смішно, коли усвідомив, що хочу її там зустріти. Випив. Трохи розважився з дівчиною, ім’я якої не запам’ятав. Розслабився. Викинув дурні думки та поїхав додому.

Наступного дня написав Олені, що можемо повечеряти. Вона погодилась на наступний день. Вечеря. Розмова. Близькість.  Ранкова кава. Все супер. Все логічно. Правильно.

***

Минуло ще кілька днів. Я був роздратований і трохи нервував. Як завжди, взимку, значна частина населення домовились і захворіли грипом. Працівників не вистачало. І хоч, у нас не терапевтичне, і не інфекційне відділення – роботи вистачало. Пацієнтів була купа. Хтось послизнувся впав. Когось привезли з будівництва. Хтось невдало покатався на ковзанці. Хтось потрапив у ДТП. І частина з них хворіли грипом. Треба було зробите чимало обстежень, лабораторних дослідів, обходів. Персоналу не вистачало. Моя зміна закінчилась, ще о дванадцятій. Зараз друга, а я все ще на роботі. Бо на завтра, на ранок призначено операцію, чоловіку, що привезли черепо-мозковою. А в мене досі, жодних його аналізів та обстежень. Довелось самотужки йти в лабораторію й чекати, забирати.

Все дослідивши і вивчивши. Зробивши план операції, вже збирався йти перевдягатися. Як побачив в коридорі її.

Не очікував. Абсолютно.

Вона стояла біля палати, трохи розгублена, і слухала дівчину на ліжку, яка говорила надто голосно для лікарні. Я впізнав її одразу. Не за обличчям — за відчуттям. Те саме легке напруження в грудях, яке з’являється без дозволу.

На секунду я зупинився. Абсурдно — я, який щодня приймає рішення на межі життя і смерті, раптом не знав, чи варто сказати «привіт».

Але вона мене помітила першою.

Наші погляди зустрілися — коротко, без сцени. Я кивнув. Привітався. Вона відповіла. Просто. Спокійно. І від цього стало ще гірше.

Я пішов далі. Двері зачинились.

Її подруга — Ліда, як я зрозумів пізніше — миттєво зреагувала. Запитання, здивування, усмішка. Типова людина, яка не вміє не лізти туди, де щось цікаве.  

Я не втручався. Це не моя територія. Я взагалі не був певен, що маю право бути тут — у її історії.

Але я відчував: ця зустріч щось змінила.

Я пішов не додому. Зустрівся з жінкою, з якою іноді бачився. Все було так, як завжди: знайомі рухи, знайомі слова, відсутність запитань. Вона була красива, спокійна. І раптом я зрозумів, що думаю не про неї.

Це було нове. І неприємне.

Я бачив пацієнтів, які втрачали контроль над власним тілом. Я бачив сильних чоловіків, які плакали перед операцією. Я знав, що таке страх. Але втратити контроль над собою через одну дівчину — це було щось інше. Не логічне.

Вона не робила нічого особливого. Вона не фліртувала, не намагалася зачепити. Вона просто була собою. І, можливо, саме це й вибило мене з рівноваги.