Розділ 6

Ася

Різдво цього року видалося… дивним.  

Ми з батьками та сестрою сиділи за столом у вітальні. Світло гірлянд відбивалося від ялинкових кульок, а запах випічки змішувався з ароматом куті. Я встигла подумати: «Ось він, момент сімейного затишку», — і відразу розсміялася сама з себе. Бо затишок тут був умовний: сестра жила своїм життям, розсталася з хлопцем і майже не дивилася на нас; мама постійно переміщувала тарілки і дивилася на годинник; тато здався чимось середнім між прискіпливим і втомленим, бо постійно переглядав список покупок на наступний день.

Ліда мені знову нагадала в голові: «Ніколи не буває ідеально». І тут я зрозуміла, що вона права. Я сиділа між ними, намагаючись бути веселою, слухала маму, що розповідала про нові рецепти, тата що показував смішні  фото в телефоні з полювання. Повертала погляд на сестру, що кожні п’ять хвилин перевіряла телефон.  Вечір минав швидко і одночасно тягнувся довго. Дивне відчуття.

Після того, як усі трохи розслабилися, я залишилася на кухні, допомагаючи мамі мити посуд. І тут мене осінило: навіть у такій тісноті, серед обов’язків і звичайних дрібниць, відчуваєш свято. Смішно, але від цього тепліше, ніж у будь-якому клубі. Я перевертала тарілку, дивилася на свічку на підвіконні і думала: «Може, саме це — чарівність свята».

Пізно ввечері ми сиділи з мамою на дивані, дивилися старі новорічні фільми. Татка періодично заходила на кухню, ніби щось шукаючи, проходила повз і поверталась у кімнату. Тато читав газету, іноді коментуючи щось з усіма.  

Але думки мої не могли зупинитися. Я згадувала Новий рік. Іронічно, смішно — але ще й трохи неспокійно. Можливо, ця пригода залишиться маленькою таємницею, яку я сама собі розповідатиму. Можливо, ні.

 ***

Повернення до школи після зимових канікул було одночасно приємним і трохи нудним. Дзвоник лунав надто рано, а однокласники одразу почали розповідати про подарунки та святкові пригоди. Я сиділа тихо, спостерігаючи за всім, сміялася разом із іншими, але помічала дрібниці: нові сережки у Каті, те, як Вовчик нервово сидить з підручником, намагаючись запам’ятати відповіді на контрольну, і сніжинки, що ще залишилися на підвіконні.

Уроки після канікул здавалися довшими, а вчителі намагалися втримати нашу увагу. Хтось жартував, хтось тихо малював у зошиті, а я сиділа, постукуючи ручкою по парті й думала: про те, а що якби я була така ж легка на авантюри, як Ліда; що якби дозволила собі залишитися до ранку в клубі; що було б, якби наше знайомство з Ігорем продовжилось.

Я вже верталася додому, як дзвінок телефону порушив усі мої думки. А згодом і плани.  Ліда потрапила до лікарні.

Мить тривоги пройшла, як холодний вітерець: Ліда, яка завжди смілива, яскрава і безстрашна, тепер лежала на лікарняному ліжку, під крапельницею, з підпухлими очима, але з тією самою іскрою, яка робила її запальничкою ще з дитинства. Я швидко зібралася і поїхала її провідати, з думкою, що вона зараз, певно, жартує навіть у халепі.

Коли я зайшла до палати, лікарняний запах змішався із солодким ароматом різдвяного чаю, який Ліда принесла сама. Та сама Ліда, яка завжди могла залізти у халепу, цього разу лежала на ліжку з перебинтованою головою і рукою і намагалася виглядати оптимістично.

— Та ти тільки глянь, хто прийшов! — сказала вона, хитро підморгуючи. — Свята, канікули, а ти знову як персонаж книги: вчасно, тихо, з усіма думками на місці.

Я сіла поруч. Не могла не сміятися: навіть у лікарні Ліда залишалася собою — хаотичною, непередбачуваною і надзвичайно життєрадісною.

— Як ти взагалі сюди потрапила? — поцікавилася я, відчуваючи легке занепокоєння. — Що трапилося?

— Та дрібниця, — відмахнулася Ліда, — невелике ДТП. Трохи кумедно, трохи боляче. Але нудно тут точно не буде.

— Тобі не здається, що кумедно і ДТП, не дуже товаришують?

Двері в палату, чомусь залишились відчиненими, хоча я пам’ятаю, як їх зачиняла. Я прислухалася до звуків лікарняного коридору: тихий стук кабінетних дверей, глухе дзеленчання ліфта, кроки медичних працівників. Вже навіть підійшла, щоб знову зачинити. Бо так відчувалось комфорт. Немов ти просто в кімнаті, а не в лікарні. І раптом на горизонті помітила знайому фігуру.

— Дідько — прошепотіла я і на секунду завмерла.

Це був Ігор. Він ішов по коридору, трохи нахилившись вперед, уважно роздивляючись  якийсь файл, що тримав у руках. Він виглядав зовсім інакше, ніж в клубі. Вдягнутий в білий халат з блакитною футболко. Не вистачало лише фонендоскопу. Його серйозний вираз обличчя миттєво змусив мене відчути ту саму суміш страху і напруження, яку я відчувала в клубі.

— Я ж просив, аби аналізи були у мене вранці, зараз третя година дня, —надто серйозно, не помічаючи нікого, звернувся він до однієї з дівчин в білому халаті, але трохи інакшому, ніж в нього.

І раптом помітив нас.

— Привіт, — тихо сказав він, помітивши мене, кивнув і посміхнувся.

— Привіт, — видала я на автоматі, намагаючись звучати спокійно, хоча серце калатало як шалене. Бо було б логічно сказати «Добрий день», хоча б з правил етикету, але вже було запізно.

Він перевів погляд на Ліду потім на мене. І пішов. Ніби його тут не було. А я продовжила стояти біля дверей. Тримала за ручку. І не могла привести думки до ладу.

Ліда, що лежала на ліжку, з округлими, мов п’ять копійок очима, миттєво підхопилася на лікарняній подушці і випалила:

— Ася! Стоп. Стоп. Стоп! Звідки ти знаєш цього чоловіка?! Це хто?!

Мої щоки миттєво почервоніли. Я трохи заплющила очі, намагаючись скласти слова:

— Це… ніби випадково. Просто зустріч у… в клубі. Нічого такого, просто випадковість. – відповіла я, швидко зачинивши двері і сівши біля подруги.

— Випадковість? — Ліда виглядала шокованою. — Хаха, Ася, ти ж моя подруга! Тобі навіть у лікарні трапляються пригоди!

Я тихо посміхнулася, іронічно усвідомлюючи, що дійсно опинилася в центрі несподіваної історії.  І хоча нічого такого не сталося. Ліду в цьому вже не переконаєш. Вона вміє зробити феєрверк-історію, навіть з події вдома. Просто готуючись до іспитів. Або чаюючи. Або просто збираючись на побачення.