Розділ 5

Ася

Сніг хрумтів під ногами, наче підказуючи, що кожен крок — це вже історія. Я застебнула куртку до горла, втягнула шарф і глибоко вдихнула. Місто нічне, порожнє, але не тихе. Десь у кутку глухо гудів трамвай, у вікнах ламалося світло від лампочок, а на площі кілька людей сміялися, несучи пакети з подарунками.  

Йшла повільно, не намагаючись прискорити крок. Кожен залишав слід у свіжому снігу. Хоча ні, слідів майже не було, і це мене тішило. Намагалася не думати про Ігоря, про його погляд, який одночасно притягував і трохи лякав. Подивилася нагору й зраділа, як дитина: сніг у новорічну ніч — рідке явище, і це неймовірно тішило.

Світло ліхтарів розсипалося на мокрій бруківці, відбиваючись у кожній калюжі. Я спостерігала, як воно танцює разом із тінями, і відчувала себе в якомусь кіно — а головна героїня зовсім не знала, що робити зі своїм сюжетом. Іронія: я прийшла святкувати Новий рік, щоб не бути однією, а вийшла з клубу сама, на диво живою і трохи роздратованою одночасно.

Крокувала вулицею, уважно спостерігаючи за власними думками. Чому я взагалі погодилася прийти? І чому він настільки мене лякав? Намагалася пригадати його обличчя, але замість цього у голові миготіли бульбашки шампанського, світло диско-шару і власна рука, що тремтить, стискаючи склянку соку.

Раптом зупинилася, дістала телефон і написала Ліді.

Ася: «З Новим роком. Все нормально? Я пішла додому, але все добре. Дякую тобі»

Прискорила крок — дім уже був близько, а на вулиці ставало холодніше. Далі чекало безпечне світло під’їзду, знайомі двері, запах холоду і снігу, що змішувався з теплом батарей. Нарешті можна було видихнути і перестати бути героїнею клубного хаосу — просто  я, що повертається додому після власної пригоди.

У квартирі зняла куртку, розв’язала шарф, сховалася в кімнаті і нарешті дозволила собі сміятися. М’яко, тихо, з самоіронією: втеча, апельсиновий сік, барний чоловік, танцпол, конфеті — все це зараз виглядало смішно, але важливо. Бо саме ця ніч залишила слід у пам’яті.

Приготувала чай, поставила чашку на підвіконня і сіла біля вікна, дивлячись на сніг, що тихо падав і накривав місто білим килимом. Сьогодні я була сама, але не почувалася самотньою. Навіть коли трохи лякалася, навіть коли хотіла втекти. Бо втеча теж буває правильним рішенням.

І тут прийшло відчуття, яке неможливо було ігнорувати: легке серцебиття, внутрішнє тремтіння, від якого не сховатися ні під ковдрою, ні під чайником. Це було щось між «ось це було небезпечно» і «ось це було цікаво».

Зробила ковток чаю й відклала чашку на підвіконня. Сиділа там ще хвилин десять, спостерігаючи за нічним містом. Жовті ліхтарі, відблиски на снігу, тиша, що прокрадалася між будинками. Я відчула себе частиною цього світу, але частиною зовсім іншого ритму.

І, звісно, сміялася сама з себе: сік у новорічну ніч, втеча, клуб, гучна музика, незнайомий чоловік… все це звучало як серія, яку я нікому не розповіла б повністю. Мабуть, просто залишу це для себе. Щоб потім згадати й усміхнутися.

Годинник показував 1:15 ночі. Дім мовчав. На ялинці блищали вогники. За вікном падав сніг. На екрані телефону повідомлення від Татки: «З Новим роком, з новим щастям». А також від мами: « З Новим роком, донечко. Не змогла додзвонитися. Тут поганий зв’язок. Наберу завтра.»

Телефон завібрував знову уже ближче до другої ночі.

Ліда: «Все ок?  Я зникла не спеціально, клянуся. Алекс потягнув до знайомих у VIP, там музика і зв’язку нуль. Я шукала тебе потім, але ти вже пішла. Пробач».

Я усміхнулася. Це було так по-Лідівськи: хаотично, щиро і без злого умислу.

Сиділа на підвіконні, обдумуючи кожен крок і кожну хвилину вечора. Іронічно, смішно, трохи страшно. Але водночас — своєчасно, власне і справжнє.

І саме тоді, з легкою усмішкою, я зрозуміла: цей вечір — мій. Не чужий, не нав’язаний, не очікуваний. Мій. Так, можливо, я десь вчинила не правильно. Так, все могло закінчитись погано. Але я вперше не залишилась самотньою, в той час, коли усі веселяться. Я вперше, опинилась в дивному, незнайомому місці, але залишилась собою. І в цьому була якась маленька перемога.

***

Першого січня я прокинулася пізно — не від будильника, а від світла. Воно якось нахабно пролізло крізь штори й лягло просто на обличчя, ніби перевіряло: жива?

Жива.

У квартирі було тихо, по-святковому порожньо. Така тиша буває тільки після Нового року, коли всі слова вже сказані, всі салюти відстріляні, а життя ще не встигло повернутися. Я полежала хвилин п’ятнадцять, слухаючи, як десь у сусідів дзенькає посуд і скрипить підлога. І була щаслива. Вперше, за довгий час, я прокинулась щаслива. Бо це був не звичайний день. Це було 1 січня.

Я розпакувала подарунок від «діда Мороза», залишений батьками напередодні від’їзду. Це виявилась серія романтичних книжок про яку я давно мріяла і канцелярія.

На кухні пахло мандаринами і вчорашнім чаєм. Я поставила чайник, повільно почистила мандаринку, ніби це був важливий ритуал. У голові крутилися уривки ночі — не чітко, а як картинки без звуку. Ліхтарі. Сніг. Барна стійка. Апельсиновий сік. Я спіймала себе на тому, що усміхаюся. Ситуації. Пригоді. Собі.

Телефон мовчав. І це було добре. Не хотілося ні пояснювати, ні відповідати, ні ставити крапки. Хотілося просто бути в піжамі й пити чай, дивлячись у вікно, де сніг вже не падав, а лежав — впевнено й надовго.

Після обіду я взялася прибирати. Повільно, без фанатизму. Помила посуд, складала книжки, перебирала дрібниці на столі. Знайшла старі листівки, квитки з кіно, які давно не пам’ятала. Подумала, що життя складається саме з таких дрібних папірців — нічого великого, але викинути шкода.

Другого дня зранку я прокинулася раніше. Без причини. Просто так.

Зробила тости, намазала масло, навіть додала мед — святковий настрій ще не зник остаточно. Увімкнула музику тихо, щоб вона була фоном, а не подією.