Розділ 4

Ігор

Я взагалі не мав сьогодні тут бути.

План був простий й безпрограшний, без зайвих емоцій і, що важливо, без зайвих очікувань. Вечір, заброньований столик, ресторан, знайома жінка, яку я бачив уже кілька разів. Медсестра. Чергова — у всіх сенсах цього слова. Мені подобались такі історії: без майбутнього, без сцени «а що між нами», без ранкових повідомлень, без вимог, без жіночих сліз та істерик. Одружені жінки зручні — вони нічого не вимагають. Їм теж треба просто видихнути. Я це поважав. Мені ж – розслабитись після напруженого дня.

Але о двадцять першій вона написала коротке:

«Вибач. Чоловік несподівано приїхав. Не сьогодні».

Я дивився на екран довше, ніж слід було. Не тому, що образився. Просто злився. Не на неї — на сам вечір, який зламався ще до початку. На себе — бо знову погодився на «просту історію», яка виявилась ще простішою: нуль.

31 грудня завжди був важким днем.

У хірургічному відділенні не існувало свят, дат чи красивих цифр у календарі. Були лише години, що тягнулися без перерв, запах антисептика, короткі команди і руки, які не мали права тремтіти. Я працював лікарем уже не перший рік і знав: перед Новим роком люди чомусь особливо необережні. Поспіх, алкоголь, дурні рішення — усе це закінчувалося у нас.

Я любив свою роботу. Без романтики, без високих слів. Просто любив. Мені подобалося відчуття контролю, коли ти точно знаєш, що робити, і робиш це правильно. Подобалася тиша після операції, коли стає ясно — встигли. Подобалась втома в кінці зміни, чесна, заслужена, без порожнечі.

Того дня операцій було більше, ніж зазвичай. Я зняв халат уже під вечір, з відчуттям, ніби плечі стали важчими на кілька кілограмів. Голова працювала чітко, але всередині було глухо — так буває після довгого напруження, коли емоції ніби відкладаються «на потім».

Я вийшов із лікарні й на мить зупинився. Місто жило іншим ритмом — вітрини світилися, люди поспішали додому, хтось сміявся, хтось ніс пакети з подарунками. Свято починалося десь там, без мене. І це було нормально. Я звик. Бо для мене свято – це не домашні посиденьки та милі розмови. Занадто нудно. Зобов’язує до відповідальності, а мені цього вистачає і на роботі.

Хотілося просто змінити повітря, вийти з режиму відповідальності, де кожна хвилина має ціну. 

Тому, коли вечір зламався ще до початку, я не здивувався. Я просто поїхав туди, де не потрібно приймати рішень за інших.

Я міг піти додому, але крім алкоголю з цукерками, що приносять літрами і кілограмами вдячні пацієнти, вдома не було нічого. Не те щоб, я обожнював Новий рік і це було якесь особливе свято, яке треба святкувати. Ні. Але не настільки, щоб зовсім його проігнорувати. Мені не хотілося, щоб цей вечір закінчився тишею.

Я міг би напроситися на новорічне чергування (в свята з цим проблем не має). Більшість колективу мають сім’ї і прагнуть святкувати з ними. Ну або ж з друзями чи коханими. Але мені не двадцять і я вже знаю, що таке відповідальність. Втомлений лікар – поганий лікар.

Я міг поїхати додому. Міг. Але це б було зандто нудно.

Я поїхав в ресторан, де забронював столик. Чого добру пропадати. Замовив реберця в медовому соусі з картоплею та ягідним компотом. Смачно. Ситно. Пожалкував, що не залишив авто біля лікарні. Тепер можна подумати про плани.

Довго їздив нічним містом. Повернувся на правий берег. І подумав, що  випивки, для настрою, таки не вистачає. Залишив авто на платному майданчику. І пішов бродити центром.

Не пройшло й хвилин десять, як помітив яскраву вивіску. І подумав «чому б ні, сто років не відривався».

Не через те, що люблю гучну музику та натовп. Ще років десять назад, - так. Там проходила чверть життя. Дівчата, коктейлі та музика.  Але зараз – ні. Набридло. Не цікаво. Просто це найпростіший спосіб прикрасити новорічну ніч і розважитись з ким-небудь

***

 Я сидів за баром уже хвилин десять, коли помітив її.

Спочатку — не обличчя. Рух.

Вона танцювала. Не так, як більшість. Без показу, без поглядів «подивіться на мене». Наче музика була для неї однієї. Обережні рухи, трохи скуті плечі, але в цьому була дивна чесність. Вона не намагалась подобатися — і саме це привертало увагу.

Білий костюм з блискітками ловив світло. Волосся — світле, злегка підкручене, ніби вона довго вагалася, робити це чи ні. Срібний обруч. У клубі. В новорічну ніч. Вона не було в спортивному одязі чи офіційно-діловому. Але вирізнялась з натовпу. Ніби не навмисно.

Серйозно? — подумав я тоді.

Вона виглядала так, ніби випадково потрапила не туди. Наче двері переплутала. І замість тихої кімнати з книжкою — опинилася серед басів, криків і шампанського.

Я спіймав себе на тому, що дивлюсь довше, ніж зазвичай дивляться на незнайомок у клубі. Не оцінюю. Роздивляюсь. Це була різниця.

Потім вона підійшла до бару.

І замовила апельсиновий сік.

Я навіть усміхнувся.

У новорічну ніч. У клубі. Апельсиновий сік. Це було… сміливо, дивно. Не логічно. Я б навіть сказав абсурдно.

Я не планував з нею знайомитись. Чесно. Їй років вісімнадцять-двадцять. Занадто складно.  Цей сценарій, який відомий, але мені не підходить.

Шампанське. Посмішка. Легка розмова. Кілька компліментів. Щось міцніше. Поцілунок. Букетно-подарунковий період. Ліжко. Все складно, але стандартно. Схема, яка працює завжди. Як в операції. Я вже розумів, що потім будуть істерики і крики, про те що я обіцяв. Навіть, якщо це не так. Люди чуть, те що їм хочеться почути, а не те, що їм говорять. Майже всюди. В лікарні. В стосунках.

Але це навіть смішно. Вже давно нікому, нічого не обіцяю. Принаймні того, в чому не впевнений на сто відсотків. Професійна звичка.

 Але щось у цій сцені — вона, бар, сік, цей контраст — ніби вибило мене з мого звичного режиму спостерігача. Щось, що не відповідало очікуванням та схемам. Щось що зацікавило.

— Серйозно? — сказав я вголос, перш ніж встиг передумати.