Розділ 3

Я впізнала Ліду ще здалеку — не тому, що дивилася уважно, а тому, що вона завжди вміла бути помітною. Наче світло саме підлаштовувалося під неї. Вона стояла біля входу, сміялася, щось активно жестикулювала й виглядала так, ніби цей вечір давно вже належав їй.

Поруч із нею крутився Алекс — високий, упевнений у собі, з таким виглядом, ніби цей клуб належить йому.

— Асю! — вона закричала, щойно побачила мене, і, не чекаючи, кинулася назустріч. — Ти таки приїхала!

Вона обійняла мене міцно, по-справжньому, і на мить у мене зникли всі сумніви. Відступаючи на крок і роздивляючись мене з голови до ніг.

Її погляд затримався на блискітках, на білому костюмі, на волоссі.

• Ти… Ти виглядаєш вау.

Я ніяково всміхнулася.

— Це просто ...

— Ні, — серйозно сказала вона, не даючи мені продовжити. — Ти така. Просто супер.

Поруч стояв Алекс. Високий, розслаблений, із тією впевненістю, яка буває в людей, що знають: за них уже все вирішено. Він глянув на мене швидко, без оцінки, скоріше з цікавістю, і відчинив перед нами двері.

— Заходимо, — сказав він. — До Нового року хвилин п’ятнадцять.

Усередині мене накрило одразу.

Музика була гучною, такою, що її не просто чуєш — вона проходить крізь тіло. Світло миготіло, змінювалося, розчиняло обличчя людей у кольорах. Повітря було теплим, насиченим запахами парфумів, алкоголю й чогось солодкого.

Я зробила кілька кроків — і відчула себе маленькою. Ніби мій внутрішній світ, звичний, тихий, книжковий, раптом винесли на галасливу площу й залишили без захисту.

Хтось сміявся, хтось кричав, хтось уже танцював, не зважаючи ні на що.

Ліда тягнула мене вперед, кричала щось на вухо, сміялася, знайомила з людьми, яких я не запам’ятовувала. Я кивала, усміхалася, відповідала коротко. Усередині мене все було дуже гучно — не від музики, а від думок.

Моє серце билося швидко, долоні були теплі, а в голові крутилася одна думка: я тут. Я справді тут.

Ми танцювали. Спочатку обережно — я, вона, Алекс. Потім сміливіше. Ліда рухалася легко, впевнено, ніби народилася під цю музику. Алекс жартував, піднімав руки вгору, сміявся.

Я сміялася. Справжньо. Навіть не помітила, коли перестала думати про час. Все було так легко, правильно.

А потім у якийсь момент я обернулася — і Ліди поруч не було.

Я знову обернулася. Один раз. Другий. Алекса теж не було.

Спочатку я не злякалася. Просто здивувалася.

Відійшли, — сказала я собі. — Зараз повернуться.

Але хвилини йшли.

Навколо все було так само гучно, яскраво, але раптом стало порожньо. Натовп рухався, штовхався, сміявся — а я стояла посеред цього і відчула, як до горла підкочується тривога.

Вони ж не могли просто піти, — подумала я.

Напевно, відійшли на хвилинку.

Я дістала телефон. Повідомлень не було.

До дванадцятої залишалося кілька хвилин.

Я зробила кілька кроків у бік бару. Там було трохи тихіше. Світло тепліше. Я раптом зрозуміла, що дуже хочу пити — не щось доросле, не заради вигляду. Просто… щось знайоме. Гроші в мене є. Я завжди вміла відкладати.

— Можна апельсиновий сік? — сказала я бармену.

Він здивовано підняв брови, але нічого не сказав. Хлопець кивнув, налив, посунув склянку до мене.

Я взяла її обома руками.

— Серйозно? — почувся голос поруч.

Я обернулася.

На високому барному стільці сидів чоловік. Не хлопець. Саме чоловік.  

 Він сидів на високому барному стільці трохи відкинувшись назад. Джинси, темна футболка, піджак,  легкі кросівки. Він тримав склянку з янтарною рідиною. Я не розуміла це коньяк, віскі чи ром. Чоловік спокійний, з легким усміхом і поглядом, у якому було більше цікавості, і трохи глузування, ніж здивування.

Близько тридцяти – тридцяти п’яти років, але із зовнішністю, яка одночасно приваблює й трохи лякає. Обличчя пряме, з чіткими рисами, очі темні, глибокі й уважні. Вони ніби відразу помічали деталі, які інші не помічають.  

У ньому було щось дуже зібране, доросле і водночас небезпечно легке. Не різке — скоріше впевнене.  Так дивляться люди, які звикли, що їм відповідають «так».

— Апельсиновий сік у новорічну ніч — це сміливо, — сказав він і вже трохи гучніше, аби бармен почув продовжив:  —  Два келихи шампанського.

Я напружилася.

— Мені не треба.

— Це лише шампанське … новорічний напій, але якщо ти наполягаєш… — він обернувся до мене. — Це для мене. А другий… просто стоятиме. Для атмосфери.

— Атмосфера мені й так подобається, — відповіла я і одразу подумала, що це прозвучало сміливіше, ніж я відчувала. І точно було брехнею. Бо атмосфера мені подобалась, ще рівно хвилин п’ять назад. І зараз ідея піти в клуб вже не здавалась хорошою.

Бармен поставив келихи. Шампанське іскрилося, світло ламалося в бульбашках. Чоловік підсунув один келих ближче до мене — не торкаючись, просто залишив у зоні досяжності.

— Я не наполягаю, — сказав він. — Але іноді варто дозволити собі ковток. Не більше.

Я подивилася на келих. Потім — на свою склянку з соком.

— Я правда не хочу, — тихо сказала я.

Він уважно подивився на мене кілька секунд. Я чекала жарту, тиску, усмішки типу «та годі тобі». Але він лише злегка підняв руки.

— Прийнято.

Він відсунув келих назад до себе.

— Тоді ти сьогодні найтверезіша людина в цьому залі. Це майже суперсила.

Я не стримала усмішки.

 Я зробила ковток соку. За спиною натовп почав рахувати секунди.

— Десять… дев’ять…

Я не знала, що буде далі. Не знала, де Ліда. Не знала, чи правильно зробила, що прийшла.

Але вперше за багато років я зустрічала Новий рік не в тиші.

— Шість … п’ять…

Я рада, — подумала я раптом і сама здивувалась цій думці. Рада, що не вдома. Рада, що світ навколо шумить, дихає, світиться. Що музика така гучна, що не чути власних сумнівів.