Розділ 2

До дванадцятої залишалося близько двох годин, коли у двері подзвонили.

Я аж здригнулася. Не тому, що злякалася — просто не звикла, що хтось приходить тридцять першого грудня ввечері. Я навіть не одразу пішла відчиняти, спочатку прислухалася. За дверима хтось переступав з ноги на ногу і тихо сміявся.

— Асю, ти ж вдома? — знайомий голос прозвучав як завжди бадьоро.

Ліда.

 Я видихнула й відчинила двері. Вона стояла в короткій блискучій куртці, з яскравими тінями на очах і такою усмішкою, ніби цей вечір уже вдався.

Ліда завжди була як феєрверк, який запалюють без попередження. Весела, яскрава, з гучним сміхом і вічним «та все буде нормально». У неї, як казала моя мама, «трохи без царя в голові», зате з повними кишенями ідей. Вона могла закохатися за п’ять хвилин, посваритися за десять і вже за годину знову сміятися, ніби нічого не сталося. Ліда вчилася на акторському й жила так, ніби все життя — це сцена, а вона в центрі прожектора. Вона брала від життя все, що могло дати хоч краплю адреналіну: нічні прогулянки, гучну музику, несподівані знайомства. Поруч із нею завжди було тепло й небезпечно водночас — як біля запальнички, яку хтось постійно клацає.

Я ж була її повною протилежністю. Тиха, трохи сором’язлива, з постійним відчуттям, що краще посидіти збоку й поспостерігати. У мені іноді теж спалахував вогник — раптовий, короткий, — але я швидко його ховала, ніби боялася, що хтось помітить. Моєю компанією найчастіше були книжки. Вони не перебивали, не вимагали сміливості й завжди знали, що сказати. У світі історій я почувалася впевненіше, ніж у реальному — там усе було зрозуміліше, логічніше, без несподіваних поворотів.

Ми з Лідою знали одна одну з дитинства. Наші батьки дружили, і нас часто залишали разом — то у дворі, то на дачі, то в літньому таборі, куди ми кілька разів їздили в одну зміну. Ліда завжди тягнула мене за руку в пригоди, а я — назад, до тіні. Я прикривала її перед батьками, коли вона запізнювалася або вигадувала чергову історію, а ще допомагала з уроками, хоча була молодшою. Вона сміялася з цього і казала, що я «мозок їхньої дружби». Можливо, так і було. Ми були дивною парою — феєрверк і тиша. Але чомусь саме поруч із нею я іноді наважувалася бути трохи сміливішою, ніж дозволяла собі зазвичай.

— З Новим роком майже, — сказала вона і без запрошення зайшла в квартиру. — Ну що, готова?

— До чого? — я машинально відступила, пропускаючи її.

Ліда озирнулася навколо, ковзнула поглядом по ялинці, гірлянді, чайнику на плиті.

— Ти що… серйозно збираєшся сидіти тут одна?

Я знизала плечима.

— Як завжди.

Вона фиркнула.

— Ні, так не піде. Слухай. Мене Алекс запросив в клуб. Нормальний такий, нічний, музика, люди, все як треба. — Вона зробила паузу, явно смакуючи момент. — Його батько — власник. Тому проблем не буде.

Поки вона договорила цю фразу, я намагалась згадати, хто такий Алекс. Здається, вони познайомились тиждень тому на одному з кастингів.

Я вже зрозуміла, на що натякає Ліда, але все ж вирішила нагадати їй, що ми не ровесники.

— Лідо, мені п’ятнадцять.

— Та я знаю, — махнула вона рукою. — Мені вісімнадцять, і що? Якщо нормально вдягнутися і нафарбуватися, ніхто ніколи не здогадається кому скільки років. В кіно тридцятирічні грають підлітків, а підлітки – бабусь з дідусями, – Ліда весело хмикнула і дістаючи з сумочки туш продовжила. -  Я тобі нафарбую очі — тебе ніхто навіть не запитає.

Вона говорила швидко, захоплено, ніби боялася, що я переб’ю.

— Асю, це ж шанс. Ти вперше не будеш зустрічати Новий рік сама. Потанцюєш, розвієшся, забудеш про весь цей… — вона махнула рукою в бік телевізора, де хтось кричав «з прийдешнім».

Я мовчала. Як завжди. Вагаючись. Я не звикла ось так спонтанно. Не за планом.

Картина була надто яскрава. Гучна музика. Світло. Люди. Не тиша. Не чай. Не ялинка, яка мигає тільки для мене.

— Мої батьки… — почала я.

— Твої батьки не дізнаються, — відразу сказала Ліда. — Вони ж не вдома.

І тут вона мала рацію. Цього разу я знала напевно: бути самій мені доведеться не лише сьогодні. Завтра вранці не буде святкового сніданку і «компенсації» новорічної ночі.

Сестра поїхала до Львова з хлопцем ще вчора на цілий тиждень. Мама — у відрядженні, повернеться не раніше ніж за три дні. А тато… тато поїхав на дачу з батьком Ліди. Полювання. Чоловіча справа, як вони кажуть.

Три дні.

Три дні тиші, холодильника, телевізора і повідомлень типу «ти там як?».

— Я не можу, — тихо сказала я. — Це неправильно.

Ліда закотила очі.

— Та що в цьому неправильного? Потанцювати? Посміятися? Жити трохи?.

— Мені…, я не хочу засмучувати батьків. , — повторила я, вже менш упевнено

Вона подивилася на мене уважніше, без усмішки.

— А себе ти засмучувати хочеш?

Це було нечесно. Але влучно.

Я сіла на край дивана й уткнулася поглядом у мигаючу ялинку. Усередині щось ворушилося — сумнів, як маленька тріщина, яка повільно розповзається.

— Асю, — м’якше сказала Ліда. — Ти ж хороша. Ти завжди правильна. Але іноді можна трошки не бути ідеальною. Свято. Ходімо ж.

Я уявила, як дзвонить телефон. Як мама питає, чи я вдома. Як я брешу. Уявила, як батько дізнається. Навіть не свариться — просто мовчить. Це було найгірше.

— Ні, — я підвела голову. — Я не піду.

Ліда мовчала кілька секунд, а потім зітхнула.

— Шкода. Правда.

Вона підійшла до дверей, але перед тим, як вийти, обернулася.

— Якщо передумаєш — напиши. Ми будемо там до ранку.

Двері зачинилися. У квартирі знову стало тихо. Я подивилася на годинник. 22.22.

Я клацнула телевізор, де незмінний Женєчка Лукашин, вчергове намагався пояснити, як він опинився в чужій квартирі. Я взяла чашку з чаєм, продовжувала дивитися на телевізор, але думками була далеко.

За вікном вибухали салюти. Я не посміхалася і не плакала. Просто дивилася.