Розділ 1

Ася

Я обожнюю передноворічну метушню. Серйозно. Оці вогники, що з’являються ще на початку грудня, запах мандаринів у магазинах, пакети з подарунками, які люди тягнуть додому з таким виглядом, ніби несуть маленьке диво. Я люблю дивитися, як місто повільно перевдягається в святкове — наче воно теж хоче стати кращим хоча б на кілька днів.

А от сам Новий рік я не люблю.

Ні, не так. Я його… уникаю. Як калюжу, яку неможливо обійти, але дуже не хочеться в неї вступати.

Мені п’ятнадцять. І скільки себе пам’ятаю — я зустрічаю Новий рік сама. З десяти років це стало чимось на кшталт традиції. Неофіційної, звісно. Такої, про яку ніхто не домовлявся, але всі чомусь погодилися.

У мене є старша сестра. Дуже доросла. Настільки доросла, що в неї завжди є «плани». То друзі, то хлопець, то «це ж раз на рік», то «Асю, ти вже велика, ти зрозумієш». Вона завжди обіцяє бути зі мною. І майже завжди не буває.

Батьки теж не спеціально. Мама часто працює — у неї зміни, графіки, відповідальність. Тато або теж на роботі, або «зайде до сусідів на годинку». Ця «годинка» має дивну властивість розтягуватися до першої, а то й до другої ночі.

І от так я з десяти років знаю: тридцять першого грудня після дев’ятої вечора квартира стає дуже тихою.

Цього року нічого нового. Іронічно, правда?

Я сиджу на підвіконні, підібгавши ноги, і дивлюся, як у дворі хтось уже запускає перші салюти. До Нового року ще кілька годин, але люди не терплять. Вони завжди кудись поспішають — навіть у свято.

На мені теплий светр з оленями. Я його люблю, хоча він трохи кусається. Його купила мама три роки тому й сказала:

— Щоб тобі було святково.

Святково. Гарне слово. Шкода, що воно не завжди означає «не самотньо».

Я злізаю з підвіконня й вмикаю гірлянду. Вона мигає різними кольорами, ніби підморгує мені: «Ну що, знову ми з тобою?»

— Так, — кажу я їй уголос. — Знову.

На кухні вже стоїть невелика ялинка. Штучна, але симпатична. Я прикрашала її сама — кульки, мішура, маленький дерев’яний дзвіночок, який чомусь ніколи не дзвенить. Поруч — тарілка з мандаринами й коробка цукерок. Мама залишила записку: «Асічко, з Новим роком! Ми тебе дуже любимо».

Я знаю, що люблять. Просто любов не завжди сидить поруч на дивані під час бою курантів.

Але колись було саме так, і ялинка була справжня, пухнаста, пахуча.

Я вмикаю телевізор — не тому, що хочу дивитися, а щоб не було так тихо. Ведучі жартують, сміються, говорять про дива, які обов’язково стануться в новому році. Я завжди думаю: цікаво, вони самі в це вірять?

Колись я чекала. До одинадцятої, до без п’яти, до дванадцятої. Думала, що ось-ось хтось подзвонить у двері. Сестра. Батьки. Хтось.

Тепер я не чекаю. Так простіше.

Я наливаю собі чай у велику чашку з написом «Be happy». І посміхаюсь. Тихо, щоб ніхто не почув. Іронія — мій улюблений спосіб захисту.

За вікном сніг. Справжній, пухнастий, як у фільмах. Діти бігають у дворі, дорослі сміються, хтось цілується під ліхтарем. Я не заздрю. Чесно. Просто дивно бути глядачем, коли всі інші — учасники.

Телефон мовчить. Сестра, напевно, напише ближче до першої: «З Новим роком, мала!»

Я відповім: «І тебе».

Можливо, колись усе буде інакше. Я уявляю це іноді. Дім, де хтось чекає. Сміх, який не з телевізора. Руки, що тримають твою, коли годинник б’є дванадцять.

Але не цього року.

Я знову буду рахувати секунди сама. Загадаю бажання — не дуже велике, щоб не образити всесвіт. І ляжу спати майже одразу після салютів.

Я люблю передноворічну метушню. Вона дає надію.

А Новий рік… він просто приходить. Навіть якщо ти до нього не готова. Навіть якщо ти сама.

І, мабуть, це теж нормально. Хоч я й досі не впевнена.