Розділ 2: На роздоріжжі

У конференц залі, екоінспекції 4 грудня, Ксана з колегами, прикрашали штучну ялинку. Усі раділи, наче діти, хоч і сперечалися про певні аспекти декорування. Власник ялинки, старенький охоронник, пан Сергій, насолоджувався запашним жасминовим чаєм та мандариновими цукатами. 

- Кажу ж вам, все неймовірно тендітне. Ви, молодці. 
- Дякуємо, за ялинку, Ви, врятували наш настрій цього року. – промовив пан Тарас Тухля 
- Ой, діточки, це такі дрібниці. Користуйтеся на здоров’я, що мені вже старому треба на старості літ.  

А у кабінеті Петра Ярославовича, племінниця, пана Тараса, качала права, начальнику. 

- Якщо ви, призначите Ксану Барку, своїм замом, я відправлю в мін.екології компромат, на готель «Діамант», вашої сестра, Петре Ярославович! – гнівно та владно кричала, молодиця на начальника.  
- Кицюню, маленька, чого ж ти, так розхвилювалася? – зніяковіло спитав Петро. 
- Різноманітні стажування та наукова конференція у Цюриху, це поважні аргументи, але коли мені здобувати іноземний досвід?  Їй завжди кращі проекти випадають. Вона ті гроші з хабарів не має де складати у дома. 
- Ліночко, які хабарі? Та сіра миш, боїться, навіть каву випити на об’єкті, щоб на неї потім... 
- Емоційно не впливали – перекривши інтонаційно манеру вимови Ксани, промовила Ліна.  

Петро, підніс лівицю до свого височалого лоба і поправив неслухняне пасмо волосся, що вибилося з його густо-рудоволосої шевелюри. Ліночка, як він її грайливо називав підійшла до нього і поставила на стіл чашку ароматного жасминового гарячого чаю. 

- Тримай, любий. Зігрійся. 
- Дякую, кицю. Ти йди збирайся додому, на вихідних побачимося. 
- Окей. – панянка кокетливо, поклала руку на плече шефа і сказала, - я не звикла бігати за чоловіками, пам’ятай про це. Бувай! 
- Ніхто за ніким не бігатиме! Я теж до такого не звик. 

«Не звик він?! Аякже ж твій роман з Анжелкою? Е, ні! Цього бастарда, треба провчити.» - озлоблено думала Ліна.  

- До вихідних. Па, Петрику. – обернувшись промовила Ліна.  

Саме зараз, Петро, мав обрати для себе помічницю. На розгляді у керівника, були лише дві кандидатки: Ксана Барка та Ліна Тухля.  

Ксана була рядовим працівником, але з численними науковими працями та нагородами. Чесною, відважною, чемною, турботливою, не корисливою, а наївною і щирою дівчиною років 32, яка не любила інтриг. 

Ліна ж була її абсолютною протилежністю. Заради вигоди дівча, могло підставити, будь кого. У її арсеналі був корпоративний шпіонаж, затримання важливих результатів досліджень, підлабузництво, підкуп і ще багато чого. Але на відмінно від низенької і непримітної Ксани, Ліночка, була високою блондинкою з прекрасними голубо-сірими очима.  
Петро, лише глянув у слід Ліні і усміхнувся. 
«Кішечка» - подумалось чоловіку. 

Ліна навмисно йдучи з кабінету шефа, уповільнила ходу і злегка пританцьовуючи грайливо поправляла довгі локони, які спокусливо спадали на витончені плечі дівчини вибившись з зачіски. 
- Ну що там, шеф? – з нетерпінням промовила Ксана. 
- Цей тюфік, все ще обирає собі помічницю. Знаєш конкуренточко, він мене напрягає не по дитячому.  
- Спокійно, кицю! 
- Ксана! Не підмахуй мене! Мені цей роман лише шкодить, як бачиш! Він за місяць отримав посаду, бо я за нього просила у дядька!  
- Він тобою крутить, як хоче, обіцяючи то дім у передмісті, то його влаштовує його квартира. А ти, бігай і домовляйся про його посади! Вперед! 
- Ну все не бубони! Я люблю, цього лайдака, люблю. Розумієш? 
- Ну гаразд, давай збирайся поїдемо до мене у гості, мама вчора заїжджала, наварила мені борщу з «Яворівським» пирогом.  
- Ок. Тоді завтра обід за мною. Я ще зайду до дядька. Чекаю на тебе у холі. 
- Добренько. 

Ліна швидко накинула поверх міні-чорної сукні сіре кашемірове пальто та взявши сумку від Прада  пішла на килимок до дядька начальника.  

Насолоджуючись чаєм та мандариновими цукатами, Петро рахував дні, коли обійме своїх доньок. 

«О, а я знаю, чиї це цукати. Янголятко старалося.» 

Ксана, ще рахувала, папки у стосі, як хтось дмухнув їй на шию. Дівчина від зніяковіння вся зашарілася і якось незграбно повернула головою. За її спиною, стояв він. Її велике кохання, та найбільша таємниця душі. 

- Рідна, прошу їдь додому і відпочинь. Мені боляче, бачити тебе у такому стані. Заради всього святого прости мені. 
Ксана рвучко встала на ноги і з несподіванки вп’ялася чоловікові прямо в груди. 
- Я втомилася. Я дуже сильно сумую. Я тебе кохаю, як і 5 років тому. Не муч мене. – випалила дівчина. 
- Не кажи так!  
Чоловік обійняв її настільки міцно, що обоє не могли дихати. 
- Так, склалося. Але я також кохаю тебе.  
Ксана, вловивши аромат жасминового чаю, злегка відштовхнула залицяльника і додала: 
- Я йду додому! На мене чекає Ліна! Розумієш? Болить! 
- Знаю, маленька, прости. Я такий бовдур. Я не знаю, як правильно.  
- До завтра, Петре Ярославовичу! – зі сльозами на очах промовила дівчина. 
Вийшовши у коридор, Ксана помітила, що залишила свій мобільний у шухляді робочого столу. 
«Яка ж я забудькувата стала. І все через нього. Ненавиджу його кохати і ненавиджу його методи просування по кар’єрних сходинках. А ще його день народження 10-го грудня. Зрештою це ж лише дружній жест. Крім того, мені зовсім не подобається, те що він винен гроші, власнику бару. Це ж не жарти, а 320 тис. грн. Чим він думав, коли брав таку суму у борг?» 
Ксана поміж думками, оханням та бідканням про те, що колишній, який став її шефом, повуха у боргах і використовує зв’язки Ліни, і крутить дівчинці голову, не зчулася як на автоматі забрала телефон з столу, та опинилася у вестибюлі. 
- Ну, що поїхали на борщ з пирогом? 
- Ааааа що? – зойкнула дівчина, - А ну так, так, Лінусю, поїхали.