-

Бабуся Тетяна. Якою вона була? Перша згадка з дитинства: зимовий ранок, на вулиці мороз, а у будинку тепло, крізь сон дві онучки, Дарина та Галя чули, як бабуся Таня розтоплювала піч, обкладену білою плиткою. А коли став відчуватись аромат свіжих оладок, дівчатка швиденько встали з ліжок, одяглись, і побігли до столу.

Бабуся поралась біля столу, поглянула на онучок, на обличчі зморшки, сірі очі серйозні. Навіть не всміхнулась, сказала:

-Спочатку вмитись, і себе до ладу привести, а потім до столу. Дідусь вчора полагодив санчата.

            На відміну від сурової бабусі Тетяни, яка ніколи не всміхалась, дідусь Петро любив пожартувати, багато часу приділяв онучкам, коли батьки привозили їх на канікули: розповідав смішні історії, купував цукерки у місцевому магазині, та брав з собою на футбольні матчі, які влаштовували команди аматорів. Бабуся Таня говорила мало, більше робила, ніколи не обіймала Даринку з Галею, але ті добре знали: бабуся їх любить. Встає раніше, щоб щось смачненьке приготувати, пошити таку спідницю чи плаття, що подружки усі заздрити будуть.

            Дідусь Петро дуже любив її, ніколи не чули, щоб називав її Танькою, лише Танею, чи Тетянкою. Такі різні: мовчазна Тетяна, у глибині очей якої застила якась туга, та дід Петро, веселий, зі своїми жартами та смішними приказками, і співав гарно. Казав якось, що бабуся теж має чудовий голос, але ніколи ніхто не чув, щоб вона співала, чи навіть наспівувала щось, але любила слухати концерт по заявкам, який по радіо передавали, привітання з днем народження.

            Мовчазна трудівниця, але у руках всяка робота і в будинку, і у дворі горіла. Ще більш мовчазною вона ставала, коли ходили прибирати на кладовище могилки по весні. Малу Галю не брали, бо далеко йти було, ходила бабуся Таня з Даринкою. Дідусь Петро залишався вдома, Дарина сама чула, як бабуся йому казала:

-Петрусь, мені самій треба, розумієш? Усе буде добре, ти з Галею будь, ми з Дариною впораємся.— І  якась туга у голосі.

            Кладовище було велике, на кілька сіл одне воно, знаходилось трохи у стороні від дороги. Бабуся Таня та Даринка прибирали могилки батьків бабусі, її сестри, яка померла молодою, захворівши туберкульозом, інших родичів. А на кінець бабуся йшла у далекий куток кладовища, де під старою яблунею у рядок було три невеличких пагорбка, на яких росли ромашки, улюблені квіти бабусі. Вони прибирали і ці маленькі могилки, та навколо них. І Даринка вириваючи бур’ян, поглядала на бабусю час від часу. Тетяна теж прибирала, і зрідка змахувала сльозу.

            Дарина намагалась спитати і в бабусі, а потім в дідуся, хто похований там, у таких могилках малих? Мабуть якісь дітки, і ким доводяться їм? Бабуся відмахувалась, а дідусь, який охоче оповідав про рідних, переводив розмову на інше, так саме як і батьки, які ще могли сказати, що то якісь там далекі родичі поховані.

            Вже коли онучки стали дорослими, і вже мали своїх дітей, батько розповів їм про ті три могили.

            Бабуся Тетяна, а на початку 30-х років просто Таня, була гарною молодою жінкою, була в неї родина: старенька бабуся, та троє діточок: дві дівчинка Дарина та Галина, та хлопчик Микола. Чоловік Тані родину покинув, пішов до іншої жінки, кілька років назад. А Таня і не тримала: навіщо, якщо більш не любить, та інша і веселіша, і батько в неї якийсь там начальник у районному центрі.

            Жила собі Таня тихо, виховувала дітей, і може жити би їй так багато років ще, дивитись як дітки зростають, покидають рідну домівку, йдуть у велике життя, а потім привозять онучат. Та все перекреслив 1932 рік.

            Спочатку не стало бабусі Явдохи, яка виховувала Таню, коли її батьки рано пішли з життя. Було важко дивитися, як старенька все дедалі стає слабша, і все намагається свою порцію їжі Тані та правнучатам залишити. Поховала Тетяна її згодом, навіть не плакала чомусь, мабуть відчувала, що це ще не саме гірше, що може трапитись.

            Даринка, Галинка, Андрій. Три янголи Тетяни, як вона їх називала, згоріли як свічки один за одним в неї на руках. Сама поховала їх у холодні дні листопада, земля тоді була не наче сивою від заморозків, копати було важко, руки змерзли, але жінка копала, і вже по темноті повернулась до хати. Час тоді наче зупинився, скільки спала, не знала. Блукала як сновида по двору та спустілому селу.

            З того часу ніхто ніколи не чув її співу, хоча раніше співала. Трохи прийшла до тями через декілька років, жила собі далі, але якось механічно. Вставала, тому що так треба, снідала, тому що прийшов час, потім йшла працювати. Вона залишалась привабливою, її приділяли увагу чоловіки, але жінка не звертала на них увагу, занурена у свої думки. Жити самій не страшно було.

            Чого їй було боятись, коли поруч завжди її янголи? Вдень лише відчувала їх поруч з собою, а вночі вони приходили. Сідали поруч на ліжко, гладили її по голові, по натрудженим у полі рукам. І легко ставало якось на душі, добре їм там, і хочуть вони, щоб мама жила далі, згадуючи їх.

            Десь у 1936-ому приїхав до них у село новий шофер Петро. Статний, світловолосий, з голубими очима. Любив і пожартувати, і працьовитий, дівчата за ним упадали. Та зразу він Таню виділив. Та спочатку не звертала уваги на красеня, нащо він їй, був вже один. Навіть не поцікавився, що з дітьми сталося. Та Петро не відступав, часто проводжав до дому, не відганяла, та й на чай не запрошувала. Запала у душу йому мовчазна жінка з тугою в очах. Хотілось обійняти, втішити якось, та як розрадити жінку, яка втратила найдорожче? Петро посадив ромашки на могилах Тетяниних діток. А коли улюблені квіти Тані вкрили три пагорбки білим цвітом, обличчя жінки просвітліло, і вона прийняла любов Петра.