Глава 5. Талісман

Плин днів змінився. Рід діяльності дозволяв майже не перейматися тим, що виникнуть якісь термінові справи, котрі потребуватимуть негайної уваги. Особливо тішило те, скільки часу можна було проводити з Лізою. Багато ходили на прогулянки, бавились з санчатами та плюшками, просто казки читали, не дарма тягнули з собою цілий рюкзачок! Але це вдень. Вночі, вклавши Лізу спати, Лера лишалася на самоті зі своїми похмурими, невтішними думками. Вони мучили, не давали сну та спокою. Здавалося, що вони стали сильнішими тут, на відпочинку, що відпочинок взагалі не йде на користь.

Сьогодні спробувала бодай щось змінити. Лера сиділа за столиком в нічному клубі. Тут гриміла музика, по стінах, підлозі, стелі, людям – гуляли мигалки прожекторів, туди сюди снували люди з коктейлями в руках. Багато хто веселився на танцполі. Згори на балкончику він відкривався перед Лерою у всій красі. Це було схоже на спробу, може і не дуже вдалу, піти від себе самої, від гнітючої темряви всередині. Набридло сидіння в чотирьох стінах. Подумала, що зможе відволіктися. Що шум і веселощі інших заповнять її порожнечу, бодай на якийсь час. Марно. Здається даремно вона взагалі сюди приїхала. Дома бодай робота відволікає, а тут...

- Привіт, сестричко! От вже не сподівався тебе тут побачити! – а сам єхидно посміхається.

Клуб знаходився в тому ж готелі, де вони жили. Лізу Лера поклала спати, попросивши Ганну Миколаївну доглянути за онукою. Вона вже остаточно вирішила, що затія була дурною і треба повертатися, коли підсів Андрій, пропонуючи їй коктейль.

Є люди, дивлячись на яких, відразу ж можна визначити рід їх діяльності. Може, це тільки Лерине сприйняття, але їй здається, що Андрій – викапаний художник. Саме такими як він, вона завжди, ледь не змалечку, представляла людей, що пишуть картини. В Андрія були витончені риси обличчя, гострий орлиний ніс, випнуті вилиці, загострене підборіддя. Він постійно експериментував зі своєю зачіскою, то у нього було довге волосся, яке зав'язував у хвіст, то він стригся, мало не наголо, потім робив модельну стрижку, а зараз на короткій стрижці відростив собі тоненьку косу ззаду, і не розплітає її майже ніколи. Пальці на руках довгі і тонкі, майже дівочі. Відразу видно, що ця людина ніколи не тримала в руках щось більше і важче, ніж кисть. А, враховуючи, що жили вони з батьками у селі, де тато час од часу намагався залучати сина до якихось там господарських робіт, і в нього воно все з рук валилося, було виразно зрозуміло – він мусить тікати до столичного вишу культури та не давати нікому можливості закопати свій талант сільськими господарськими справами.

В Андрія дійсно був талант. Ось те, що називається від Бога. Його сприйняття кольору виразно різнилося від тої ж Лери, взагалі від всіх, хто знаходився поруч з ним в дитинстві. На репліку Лери: «диви які гарні білі іриси у нас заквітли!» вона зазвичай отримувала від нього лекцію з приводу того, де ж вони білі, подивись, скільки там відтінків! Можна подумати, що для всіх тих відтінків можна було ось так взяти і на ходу дитині назву вигадати! Як правило, ця лекція завершувалася бійкою. Лера була старшою, і не цуралася того доводити, коли завершувалися аргументи.

Андрій змалечку не випускав олівця з рук. Весь час малював якихось монстрів. У підлітковому віці зобразив на зовнішній стіні нашого будинку цілу фентезійну картину з напівоголеною русалкою. За що спочатку отримав прочухана від матері: «Тю ти Господи! Що ж тепер про нас люди скажуть? Негайно зафарбовуй всю ту страмоту!» Після повного завершення робіт (таткові вдалося переконати матір, що нехай завершить), стіна стала певною прикрасою селища, і коли Андрій перебуває дома, то час од часу підновляє свою русалоньку, аби не втрачався колір.

На щастя для Андрія в селі для нього знайшлася вчителька. Столична художниця на пенсії придбала у них в селі будинок та переїхала жити, і сама визвалась давати йому уроки, після того, як випадково побачила деякі його малюнки, коли він був ще малим. Їхні стосунки складалися в різні періоди по-різному. Спочатку вона ходила до батьків, вмовляла, пояснювала, що хлопцю то буде корисним, що в нього феноменальний дар і треба змалечку формувати його. Спеціально для нього кружок організувала, де навчала охочих дітей та ревно стежила, аби Андрійчик не пропускав уроки. А згодом, коли їй вже стало то важче, Андрій бігав до неї зі своїми шаленими ідеями.

За Андрійчиком вона змушена була наглядати з восьми років, з того самого моменту, як він з'явився в її житті. Лера і досі робить це – доглядає за ним, в дещо іншій формі, тільки суть від цього не змінюється. Опікати Андрія, напевно, її довічне завдання.

Коктейль для неї Андрій приніс молочний, в той час як собі напевно взяв щось алкогольне. Того і посміхався. Це в них певний такий ритуал з розіграшами одне над одним. Тягнеться відтоді як він сам став підлітком. Увійшло у звичку і вони досі ведуть тому рахунок.

- Привіт пропажа, - підношення Лера прийняла. Врешті, чом би ні? – Я думала, що хоч на одному курорті, ми з тобою станемо більше часу проводити разом, але ти і тут примудряєшся зникати безслідно. Андрійчику, ти міг би бодай на обіді до нас приєднуватися, чи що? Між іншим, тут цікаві екскурсії проводять для відпочивальників, розумієш, про що я?

Андрій тільки рукою махнув:

- Гаразд тобі, не бурчи. Я щось придумаю. Ти краще ось що послухай, - Лера звернула увагу на те, що він сьогодні якийсь збуджений, навіть майнула думка, чи не накурився він якоїсь гидоти? – Скажи, ти щось чула про людину-талісман?