Глава 4. «Номерок психоаналітика, може, все-таки черкнути?»

Олег пустував з Лізою щиро, наче дитина. Та ж верещала від захоплення і задоволення, на весь двір лунав її щирий сміх.

- Давай ще! – кричала щоразу після чергового спуску.

Лера спостерігала за ними стоячи на ґанку готелю. На її губах мимоволі грала посмішка. Посмішка, про яку вона навіть не підозрювала.

- Мені здається, вони б порозумілися між собою.

Лера обернулася. Поруч з нею стояла Ганна Миколаївна.

- Ви це про що? - насупилася вона.

- Про те саме, Леро. Припини вже це безглузде нищення себе. Ти ж не живеш, а існуєш!

- Не треба! - жалісно попросила вона.

- Ні, треба! Ще як треба! Обернись навколо, подивися по сторонах. Ти ще молода жінка і життя на цьому не закінчилося!

- Ніколи не думала, що моя свекруха буде сватати мене ще до когось!

Лера сказала це і пошкодувала. Очі жінки відразу наповнились сльозами.

- Не треба бути жорстокою, Леро! Ми обидві втратили. Я – сина, ти – чоловіка. І мені боляче не менше, ніж тобі!

- Даруйте! – вона обняла її. – Правда, Ганно Миколаївно, я дурню мовила. Ви чудова жінка. Взяли на себе більшу частину турбот про Лізу, і я дійсно вдячна вам. Однак, зрозумійте. Я не можу ні з ким про це говорити. Я не хочу про це говорити. Ви думаєте, я не намагалася знову озирнутися на всі боки? Ще й скільки разів! Але що я можу вдіяти, якщо, озираючись, нічого не бачу? Навколо мене нікого немає. Навколо мене порожнеча та пустеля.

- Ти сама не хочеш вийти з пустелі. Ти звикла до неї, і не хочеш йти далі.

- Хай так.

Якийсь час обидві мовчки спостерігали за дитиною.

- Лера, він не просто так приїхав саме сюди. Подумай про це.

- Олег?! Не смішіть мене. Він тільки й знає, що знущатися з мене і ставити в ідіотські ситуації. Ви ж бачили! Я не знаю, чому він вибрав саме мене для цих цілей, але нічого більшого там немає.

- Та невже?!

Лера подивилася на жінку. З усього виходило, що вона щиро вірить у те, про що говорить. Але як? Можна було зробити подібні висновки з двох випадкових зустрічей?

«Нісенітниця якась!»

Вона знову повернулася, щоб бачити Лізу. Все-таки, що не кажи, а дійсно дивно виходить. Вони працювали досить великим колективом. І не можна сказати, що вона з Олегом перейнялася якимись надто вже дружніми відносинами. Чому він поїхав саме туди, куди поїхала вона? Адже, на збіг це ніяк не схоже. Чому не поїхав корешатися з тим же Сашею, чи з ким завгодно іншим? Вона впевнена, будь-хто вважав би це за щастя. Так чому ж це «щастя» звалилося саме їй на голову?

- Мамо, заберіть Лізу в будинок, будь ласка. Мені треба з Олегом поговорити.

Анна Миколаївна посміхнулася і сказала:

- Добре. Тільки я прошу тебе, будь з ним м'якішою.

- Ця людина не розуміє, коли з ним нормально розмовляють! Він не знає поняття такт, ввічливість…

- Леро, а що як він лише захотів подарувати радість Лізі. Хіба це недостатнє виправдання?

- Ось, бачите, ви теж вважаєте, що він мусив це спочатку зі мною узгодити!

- Розбирайся сама. Я не стану втручатися.

Теж вірно. Лера обережно спускалася дерев’яними сходами. Сніг з них почистили, але все одно було доволі слизько. Спочатку йшла розчищеною доріжкою, а згодом навпростець, шикарним сніговим килимом. Сніг приємно хрустів під ногами, а ще заспокоював.

- Лізок, біжи до бабусі, - Лера підійшла до них упритул.

- Мамо, ні! Я хочу ще кататися! - вона вже готова була заплакати.

Дякую, «хороший» Олег, тепер вона на його фоні виглядає…

Лера присіла навпочіпки, щоб бути з нею однакового росту.

- Лізок, припини, прошу, - вона стала струшувати сніг з Лізиної шубки. Поправила шапку. – Ми ж не на один день сюди приїхали. Увечері ще вийдемо. Там бабуся одну гру цікаву придумала, але без тебе не може в неї пограти, уявляєш?

- Яку?

- Сюрприз, - оченята у Лізи тут же запалали цікавістю. Мабуть, вже передчуває нову забаву. Вона ще трішки упиралася, та по всьому було видно, що вже міркує, що ж там вигадала бабуся.

- А ти що будеш робити? - запитала вона для проформи, ну раптом маму теж можна переконати пограти у веселу гру...

- Я з дядьком Олегом поговорю і прийду.

- Мамо, а я ще буду з дядьком Олегом на санках кататися?

Лера подивилася на Олега. Той стояв осторонь з нахабнуватою посмішкою на неголеному обличчі. Не втручався. Допетрав! Хоч в цьому радість!

- Я не знаю, мені здається, що у дядька Олега більше не буде часу грати з тобою.

- Чому?

- Лізок, давай потім з цим розберемося. Зараз біжи до бабусі, вона чекає на тебе.