Глава 3. Несподівана пропозиція

Його долоні теплі. Повільно гуляють тілом, даруючи насолоду. Від одного доторку по тілу тече хвиля задоволення. Дихання лоскоче шкіру на шиї. Губи тягнуться в усмішку. Щиру, щасливу. Хочеться засміятися та вона боїться сполохати. Вона хоче насолодитися миттю. До кінця. Утримати. Відчути. Господи, як же вона сама хоче відчути його!

Неможна.

Вже знає, з цього нічого не вийде. Годі й пробувати.

«Не йди! Благаю! Не щезай!»

Слова - мовчазні свідки цього зв’язку.

Марні. Він тане. Розсіюється. Все одно щезає, щоб вона не робила. Лишає по собі тільки шалений, нестерпний біль.

Цей біль приходить щоночі. Його неможливо позбутися. Минуло майже два роки, а легше не стає. Щоразу відчайдушно спливає: «Навіщо ти залишив мене?!», «Я не хочу, не можу з цим миритися!» І розумієш, що немає жодної можливості, бодай щось змінити, що час не обернеться, але нічого не можеш з ним зробити. Він виїдає нутро, не лишаючи краплини живого. Він руйнує зсередини, не лишаючи надії на полегшення.

Проте, Лера любила ночі. Насолоджувалася цим болем, тому що тільки вночі до неї міг прийти він. Тільки вночі вона підпускала до себе його образ. Тільки вночі згадувала його голос, такий рідний, незабутній. Він приходив до неї. Він заспокоював понівечену болем душу.

Вони бродили, взявшись за руки, як раніше, коли лише зустрічались та були щасливими. Вони гаряче сперечалися про щось. Вони кохалися. Вони знову були разом. Вона знову «жила», і це життя для неї було сповненим фарб. Він міг просто стояти поруч і вже тільки це заспокоювало. Вона відчувала його майже фізично. Готова була поклястися, що то дійсно він. Але…

Варто було усвідомити, згадати про той день і все тануло ранішнім туманом. Тільки уві сні, під час повного забуття, все було, як і раніше. Тільки уві сні все було так само, як до того, коли він пішов.

Його відповідь завжди була одна. Незмінна:

«Ти не можеш... Ти знаєш...»

Так, Лера знала. Вона знала, що вже ніколи їм не бути разом. Знала, що залишиться тут, тому що їй є заради кого залишатися. Вона буде працювати, буде сильною і незламною. Так треба. Вона вміє. Вона відкладе біль. Вранці… а зараз Лера з ним. І усвідомлює, що це тільки міраж, що все нереально, плід її уяви і несамовите бажання бути поруч, малює цей образ, але живе і насолоджується ним, тому що не хоче від нього відмовлятися. Вона воліє бодай вночі бути з ним, вона воліє бодай вночі бачити його погляд, повний ніжності, і чути це його «мила...».

Телефон...

Мелодія дзвінка сумирно вплітається у свідомість, не даючи розуміння, що треба робити.

Леро! Телефон. Візьми слухавку!

Усвідомлення повільне. Заповнює душу розчаруванням. Міраж завершено. Образ розтанув. Його немає. Вона одна. Самотня. В холодному ліжку. У спальні.

Вона знову «вдома», а телефон розривається. Простягнула руку до тумбочки, намацала апарат. Дарма не вимкнула, от кому це заманулося серед ночі? Номер був невизначеним і Лера вже готова була скинути виклик, але в останню мить щось змусило її передумати.

- Я вас слухаю.

- Валеріє Олександрівно?

- Так. Це я, - її все ще хилило на сон. Голос був сонний і млявий. – З ким маю честь розмовляти?

- Ім'я Олександр Невський вам про що-небудь говорить?

Нічого собі! Звісно, що говорить! Від тих слів її сон наче рукою зняло. Невже це він сам телефонує?!

Якщо не брати до уваги історію, то теперішній, живий Олександр Невський, був легендою піару. Хоча не стільки він, скільки його знамените агентство. У певному роді вони з ним були конкурентами. Але то умовно кажучи. Адже і близько ще не підійшла до його рівня, аби воно заважало працювати. Лера все намагалася зав'язати дружні стосунки з цим чоловіком, та наразі їй не вдалося з ним навіть познайомитися. Вона припускала, що він навмисно ігнорував її та не сприймав серйозно.

Всі ці думки блискавично промайнули в голові, і вона відповіла:

- Так, звісно. Хто ж не знає Олександра Невського і його «MASTER-ART»?

Відповідь чоловіку сподобалась. Голос, до цього трохи зверхній, пом’якшав, став лагіднішим.

- Дякую, Валеріє Олександрівно, я втішений. Власне, маю до вас ділову пропозицію. Ми б могли зустрітися та обговорити деталі?

Лера нервово відкинула назад волосся, що впало на обличчя, провела по ньому долонею. Несподівано. Дуже несподівано та украй дивно! Її навіть заколотило. Адже, насправді, і мріяти про подібне не могла! Але… Так при всьому цьому було одненьке суттєве «але»!

- Ділову пропозицію? Знаєте, я б хотіла відразу попередити, аби усі крапки над «І», так би мовити. Я не беру субпідряди.

Він не вагався жодної миті:

- І я чудово вас розумію, - відповідає. – Але, як я казав, у мене ділова пропозиція, а не субпідряд.

Ох, стає дедалі цікавіше! Навіть не вірилось, що відбувається насправді. Досі Лера сиділа у темряві, зараз встала, увімкнула у кімнаті світло.