Частина 1. Глава 1. Невдалий день

Роздратування. Хто з нас не відчував цього почуття? Ще дві хвилини тому у тебе був чудовий настрій, а тут, якась дрібниця... і з язика мимоволі злітає, як мінімум: «Трясця!», все летить під три чорти, а від гарного настрою не залишається і сліду.

Можливо, у вас це відбувається інакше? Можливо, вас крок за кроком дістають дрібні неприємності, але ви стоїчно протидієте напливу цього гидкого почуття, а воно все накопичується всередині, сидить тихо-тихо, і здається, що ти спокійний, а насправді достатньо однієї краплини...

А що відчувати, якщо ти спокійна, врівноважена, застрягла у своїй новій машині в якийсь глушині, мобільний не подає жодних ознак життя, навколо степ та степ, і дощ ллє як з відра? А що як до всього того, ти зовсім і не спокійна та врівноважена? А що як не звикла і хвилини сидіти склавши руки, а в місті у тебе призначена важлива зустріч, на яку ти вже запізнилася?

Напевно, в даній ситуації стан тихого сказу буде цілком виправданим? Тихого, тому що максимум, що вона могла собі дозволити зробити в новій машині, так це з усієї дурі стукнути по сусідньому кріслу, ну, або тиснути на сигнал від безвиході, тиснути до одуріння, все одно крім неї ніхто не чує.

От Валерія і скаженіла. Тихо-тихо... Її дедалі більше дратувало це вимушене неробство. Вона не знаходила собі місця і не могла зосередитися на чомусь ще, крім цього почуття.

Добре хоча б, що машина заглухла не в низині, а то ж, при такій зливі, її б уже вже точно затопило. Це було, мабуть, єдиним везінням за весь сьогоднішній день. Все інше – суцільна невдача! Може їй і справді астролога найняти? Така думка промайнула після низки сьогоднішніх неприємностей.

І чого вона взагалі зірвалася і поїхала в цю глухомань? Ні, зрозуміло - це її робота «викопувати» таланти, але, врешті, могла б і відразу здогадатися, що за наведенням Андрюхи, її милого братика, нічого путнього не вийде. Та для нього взагалі будь-хто, з ким він посидів і випив – є геніальним! Просто людина така. Добрий, чи що? Він усім намагається допомогти. А цей його художник, здається, крім як пити і до жінок чіплятися, взагалі більше нічого не вміє, не кажучи про те, щоб пензлик в руках тримати. Якесь воно все у нього безжиттєве. Тільки час даремно витратила.

Тепер ще машина... і цей дощ, просто безглуздя якесь! Ну що, що там може бути несправним?! Хоча до чого ці питання? Вона все одно не розбирається в машинах. Навіть якби й була у неї можливість вийти і заглянути під капот, вона б все одно не знала що там робити.

Та-а-а-а! Комусь, хто першим попадеться їй на очі, дуже не пощастить! Зараз Лері хотілося, щоб це був Андрій. От би вона йому виказала, все, що думає про нього і його геніальних дружків! Можна подумати, їй більше нічим займатися, крім як роз'їжджати по околицях у пошуку талантів. Так вони самі за нею бігають, та благають взяти у розкрутку! От як це йому вдалося вмовити її?

Лера в черговий раз спробувала завести машину. Ні. Не виходить! Вона відкинулася на спинку сидіння і заплющила очі. Ось уже півтори години як застрягла тут, і за весь цей час жодної машини не проїхало. А що як нікого так і не буде? Попереду ніч. До міста ще їхати і їхати. Вийти та йти пішки до найближчого селища теж не варіант. Дощ, та й машину не кинути. Залишається сидіти тут і сподіватися, що цією, забутою Богом дорогою, хтось таки проїде.

Тут Лера збагнула, що у вікно стукають. Першою реакцією було пожвавлення – вона умить розплющила очі та обернулась до вікна. Звичайна обережність не дозволила їй відразу відкрити дверцята – для початку треба подивитися хто там. Хоча, зараз вона кого завгодно прийняла б на ура. Навіть маніяка в парі з вбивцею – буде на кому зло зірвати.

За вікном стояв мокрий, зарослий чоловік. Це було перше, що впало в очі. Волосся темне, швидше за все, злегка хвилясте, може бути, так здається через дощ. Одягнений непоказно – потерті джинси, висіли на ньому незграбним мішком, а сіра футболка здавалась неймовірно розтягнутою. На голові, крім копиці волосся, примоченого дощем, була ще спортивна кепка, козирок якої знаходився геть не по центру.

«Він що з неба звалився? - майнула безглузда думка. - Адже ще пару хвилин тому дорога була порожня!»

Стук повторився. Мабуть, Лера все ж затягнула з відповіддю. Хай там як, а їй потрібна допомога! Тож, вона відкрила вікно. Чоловік нахилився і заглянув, а Лера запитала:

- Ви щось хотіли?

Дурнувате питання, ясна річ. Чоловік теж це збагнув, посміхнувся.

- Я?! Ні. Я нічого не хотів... Мені здалося, що тобі потрібна допомога. Хоча... дійсно здалося. Перепрошую що потурбував. Ти, мабуть, просто стоїш тут і насолоджуєшся краєвидом з вікна.

Він козирнув їй і десь попрямував уздовж дороги. Вільно, спокійно, геть не зважаючи на зливу.

Може це і дивно, але у першу мить Лера заклякла. Просто розгубилася. Вона так довго чекала, що хто-небудь з'явиться на цій, забутій Богом дорозі, що коли цей «хто-небудь» з'явився, навіть не знайшла що і сказати. Напевно, вже зневірилась? Проте, він збирається кинути її тут!

Миттю вийшовши зі ступору, Лера відкрила дверцята і, не дивлячись на дощ, який, здається, почав лити ще сильніше, висунулась з машини: