Янголи

Безхатченко порпається у смітнику біля ресторану на березі моря, здвинувши на потилицю майже новий сірий капелюх, підібраний на пляжі. Цей заклад, “Лимончики”, часто радує його недоїдками традиційної одеської кухні. Його червоні, заплилі від алкоголізму очі фокусуються на гротескній чорній фігурі. Спочатку здавалося, що то колега спить неподалік від джерела харчування… потім подумалося, що це великий сміттєвий пакет. А тепер чорне щось здається демоном, що полює на...

Бички завжди відвертали Жору лютим, як у японських демонів, виразом обличчя. Цаца - смажена дрібна рибка - навпаки, виглядала дуже доброзичливо. На серветці перед ним вже виросла гірка маленьких голів. І сухарики страшенно смачні (завдяки глутамату натрію, звісно), неможливо спинитися - завтра напевне прокинеться з червоними цятками кропив’янки. Алергія - його вічна супутниця.

Один з його найкращих друзів теж мав жахливу алергію - власне, вони ще в дитинстві познайомилися в поліклініці, поки мами теревенили і вирішували, в кого синочок більше хворий. З того часу минуло більш як двадцять років. Вова став дуже худим, злим і нервовим чоловіком на дієті. Все одно його мучила алергія в усіх проявах - його висипало, болів живіт, він задихався, чхав від амброзії та всього, що квітло. А Жора часто дозволяв собі їсти та пити заборонені продукти. Він взагалі багато чого собі дозволяв - курив кальян, влаштовував для друзів гулянки, знайомився з гарненькими дівчатами, купував дорогий алкоголь - коли не був у рейсі. Ці декілька місяців на суші моряк дозволяв собі максимум. Його фігура та характер набули плавності, солідності. Георгій ніколи не квапився і не нервував, часто на його обличчі було видно широку вдоволену білозубу посмішку. Траплялося, що його теж висипало або хапала алергічна астма абощо. Він стоїчно зносив негаразди. Та зазвичай інтуїція підказувала йому, де чигала найбільша небезпека, а сили волі вистачало, щоб триматися від цього якогомога далі.

Жора був вдягнений в широку лляну сорочку і світлі літні штани. Штучні тканини він також не переносив. Поруч з худющим Вовою Георгій здавався кремезним, але насправді не був товстим - просто високим і здоровим. Його порівнювали з персонажем серіалу - кхалом Дрого. Жора глянув пару серій, трохи відростив свою чорну борідку і заплів її в невелику косу. Дівчата були у захваті. Капітан судна, та й решта екіпажу - не зовсім, але на кпини Жора лише посміхався. Він вже трохи втомився від моря, яке що далі, то більше заважало насолоджуватися життям.

Вони сиділи на веранді ресторану “Лимончики”. Типовий невеличкий одеський заклад біля моря: суцільний літній майданчик плюс невеличке приміщення на кілька столиків, з баром і кухнею. Варто спуститися на двадцять сходинок, і потрапиш на пляж. Георгій дивився, як пляжники грають у волейбол. Краєм вуха він чув, як Вова вимагає в офіціантки, засмаглої гарнюні з пофарбованим на рожеве волоссям, налити пива у скляний кухоль, а не у пластик. Крихітка щось бурмотіла про те, що скло скінчилося, а хлопець оглядався і питав, на кому - адже у всіх відвідувачів кафе були пластикові стаканчики. Все, завів свою шарманку про охорону довкілля. На вихідних цей дивак часто ходив у рейди - збирав сміття, залишене туристами на пляжах. Георгій запропонував Вові просто взяти пиво у пляшці. Вона скляна. Друг зажадав, щоб “Джо” (оце, мабуть, єдине, що дошкуляло Георгієві, принаймні, в дитинстві - типово одеське ім’я, Жорік - ну як це мама таке вигадала?) також пив пляшкове.

Георгій взяв-таки одного з суворих бичків. Він виявився дуже смачним, попри відлякуючу зовнішність. На суші навіть захід сонця подобався йому більше, ніж на морі. Сутеніло, час спливав. Вову було не зупинити. Жора, в цілому, і так не дуже часто розводився про пригоди у рейсах. Цього разу весь вечір він слухав про те, що цього року люди наче показилися, стільки сміття на одеських пляжах ще не бувало. Не лише туристи, але й свої - ресторатори, власники маленьких кафешок, навіть товстосуми з дельфінарію скидають відходи скрізь, не думаючи про наслідки.

Врешті, Вова зупинився, щоб ковтнути пива (риби навіть не торкався). Жора скористався паузою, щоб поділитися з другом втомою від моря. В нього виникла ідея започаткувати власну справу - щось, пов’язане з натуральними продуктами. Встиг стати в цьому експертом, враховуючи свою алергію на консерванти, барвники, підсилювачі смаку, синтетичні тканини, запахи фарби, більшості косметики та дешевого чаю “з бергамотом”.

- Ты же знаешь, что у меня аллергия как раз на природные явления - ягоды, цветущие растения, укусы насекомых и…

- Да-да, знаю. Я не о том.

Джо хотів запропонувати Вові вписатися не через братство на ґрунті алергії, а через його давнє знайомство з малим бізнесом. Тим більше, переконував Жора, захист навколишнього середовища й екологічно чисті продукти не такі вже далекі одне від одного. Вова визнав, що той в чомусь має рацію, і обіцяв подумати.

Тепер войовничий алергік замовк і замислено дивився на друга. Моряку здалося, що він ось-ось нарешті почує щось справді цікаве. Не вгадав — Вова раптом скочив. Вибачився — мав складний проект, дедлайн на носі та важливий скайп-кол наступного ранку. Жора з розумінням кивнув, вони по-братськи обійнялися, палкий захисник довкілля взяв рюкзак і швидкою ходою пішов геть.

Симпатичній офіціантці не терпілося розрахувати його. Жора поглянув на останнього зловісного бичка і залишив щедрі чайові. Запитав сам себе, чи не запросити дівчину сходити кудись разом. Але її парфуми були просто вбивчі, щоразу як вона підходила, йому хотілося чхнути. Може, іншим разом.

Він трохи постояв, потім пішов у невеличке приміщення бару - стільці вже підняли на столики, під якими валялися недопалки і ті самі пластикові стаканчики. Офіціантка попрощалася з колегою і шуснула повз Жору до виходу. Бармен ще рахував касу. Жора оглянув полиці та придбав пляшку із залишками віскі. Спустився на сто кроків і опинився біля води. Ліг і деякий час дивися на небо. Пив. Почув хекання, повернув голову і зустрівся поглядом з маленьким псом, спанієлем. Тоді почувся свист і собака поквапився до господаря, здійнявши невеличку піщану бурю.