Епілог

Ігор

Я ніколи не думав, що колись повернуся сюди саме з таким відчуттям.

Рік тому, після Нового року, цей клуб був для мене місцем, де починалося щось нове, але тоді я ще не усвідомлював до кінця, що це "нове" насправді було моїм минулим, яке я втратив і яке мені доведеться знову знайти. Тоді я ще не пам'ятав, як тримав Асю за руку вперше, як вона дивилася на мене з недовірою, як смішно намагалася приховати хвилювання, як поступово стала людиною, без якої моє життя вже не уявлялося.

Сьогодні я сидів у тому самому місці, дивився на ту саму сцену і розумів, що найбільший страх мого життя вже залишився позаду.

Колись я боявся, що ніколи не згадаю.

Тепер я боявся лише одного — що не встигну прожити достатньо часу поруч із ними.

Ася сиділа навпроти мене і щось розповідала про малюка, діти – це все ж неймовірне щастя. Вона сміялася, поправляючи волосся, і я ловив себе на думці, що навіть через стільки років мені досі важко повірити, що ця жінка справді моя.

Не тому, що я сумнівався. А тому, що я знав, наскільки легко можна втратити все.

Я мовчки поставив перед нею склянку.

Вона подивилася на мене.

— Апельсиновий сік?

У її очах одразу з'явилося те саме лукаве світло, яке я пам'ятав.

— Серйозно? – вона здивовано дивилась на мене.

Я усміхнувся і, як колись, театрально випростався.

— Чарівний янголе, дозвольте з вами познайомитися.

Вона засміялася. Не ввічливо. Не тихо. А так, як сміються люди, яким добре. І саме цей сміх я пам'ятав найбільше.

— Ти все згадав? – вона поклала мені руки на плечі і дивилась в очі з таким теплом, радістю та довірою.

Я подивився на неї кілька секунд. На її очі. На її усмішку. На маленьку зморшку біля губ, яка з'являлася щоразу, коли вона намагалася не засміятися.

— До дрібниць.

Я взяв її руку у свою.

— Навіть те, як ти вирішила, що я маніяк.

Вона відразу засміялася ще сильніше.

— Я мала причини.

— Звичайно. П'ятнадцятирічна дівчина завжди має право не довіряти незнайомим чоловікам.

— Особливо якщо вони дивно себе поводять.

— Я поводився нормально.

Вона подивилася на мене тим самим поглядом, який я пам’ятав ще з нашої першої зустрічі, і я не втримався від усмішки.

Скільки б років не минуло, скільки б всього ми не пережили, у ній досі залишалася та сама Ася, яка могла одним поглядом змусити мене виправдовуватися.

Я обережно обійняв її за талію. А потім просто нахилився до неї і поцілував. Спочатку обережно, ніби вперше. Наче ми знову стояли десь на початку нашої історії, а вона так само розчинялась у мене на руках.

За цей рік змінилося багато.

Ася закінчила інтернатуру. Я пам'ятав її перший день уже не як уривок, а повністю — її хвилювання, її страх зробити помилку, її бажання довести всім, що вона не просто дівчина, яку хтось привів за руку.

Тепер вона була лікарем.

Справжнім.

І хоч під час вагітності це було нелегко, але переконати сидіти її вдома – було, в принципі, не можливо.

Наші діти змінили все.

Надійка досі була центром нашого маленького всесвіту, але тепер у неї з'явився ще й молодший братик, який одразу став її найбільшим скарбом. Вона могла годинами сидіти поруч із ним, розповідати йому щось своєю серйозною дитячою мовою і щиро ображатися, якщо хтось казав, що він ще занадто маленький, щоб її розуміти.

А разом із дітьми змінилася і наша родина.

Мама спочатку намагалася робити вигляд, що просто допомагає. Просто приходить. Просто приносить щось смачне. Просто купує дитячі речі, бо «випадково побачила».

Але ми всі бачили правду.

Ірена Володимирівна ще довго ставилася до наших із Асею стосунків обережно. Можливо, їй було складно прийняти, що я уже давно зробив вибір, який вона не могла контролювати. Можливо, вона просто боялася і не хотіла визнавати, що іноді життя складається зовсім не так, як ми плануємо.

Але щодо онуків у неї не залишилося жодних сумнівів. Вона закохалася в них без пам'яті.

Та жінка, яка колись могла знайти десять причин, чому щось не так, тепер могла пів години сперечатися з Надійкою про те, який колір стрічки краще підійде для ялинки, а потім потай від усіх купити їй саме ту сукню, на яку онука дивилася у магазині.

З маленьким вона була такою ж.

Вона казала, що не варто балувати дітей, що треба виховувати характер і дисципліну, але через кілька хвилин уже тримала його на руках і тихо усміхалася, коли він стискав її палець.

Батько, як завжди, навіть не намагався приховувати свої почуття.

Він одразу став тим самим дідусем, який готовий був приїхати серед ночі, якщо Надійка скаже, що їй потрібна його допомога, і який із гордістю показував усім фотографії онуків, ніби це було найбільше досягнення його життя.

Іноді мені здавалося, що він балує їх навіть більше, ніж колись балував мене т а Михайла.

Але, якщо чесно, я був тільки радий.

Бо тепер у наших дітей були люди, які любили їх так само сильно, як ми.

Михайло і Віка теж змінилися.

Хоча, якщо запитати самого Михайла, він би, напевно, сказав, що нічого особливого не сталося. Він залишився таким самим — з тією самою усмішкою, з тими самими жартами і звичкою робити вигляд, що його нічого не хвилює.

Але я знав його вже достатньо добре, щоб помічати те, що він намагався приховати.

Вони обоє закінчили інтернатуру. Михайло пройшов цей шлях майже без втрат, якщо не рахувати його вічних суперечок із керівництвом і кількох ситуацій, після яких я вже не був упевнений, чи він геніальний лікар, чи просто дуже талановитий хлопець із неймовірною здатністю потрапляти в неприємності.

Віка ж кілька разів була буквально на межі того, щоб втратити місце.

Особливо після того випадку, коли вона просто зникла. Михайло тоді нічого не пояснював. Лише сказав, що вони більше не разом.