Розділ 51

Ася

Тридцять перше грудня завжди пахло для мене мандаринами, хвоєю і дивним передчуттям, що наступний рік неодмінно буде кращим за попередній. Навіть тоді, коли життя доводило протилежне, я вперто продовжувала чекати цього маленького дива.

Цього разу воно сиділо поруч зі мною в машині, однією рукою тримаючи кермо, а іншою час від часу торкаючись моєї долоні, ніби перевіряючи, чи я справді поруч.

Ми їхали додому.

Додому.

Від цієї думки серце стискалося так солодко, що хотілося заплющити очі й просто запам'ятати цю мить.

Дорогою Ігор несподівано звернув до невеликого базару. Я ще не встигла нічого запитати, як він уже повернувся з пухнастою ялинкою на плечі. За ним, смішно перебираючи ніжками, бігла Надійка й голосно доводила, що ця ялинка найгарніша, бо саме її вона вибрала першою.

— Вона командувала всі десять хвилин, — усміхнувся Ігор, пакуючи дерево на заднє сидіння через багажник. — У мене не було шансів.

— Був, — серйозно відповіла Надя.

Я не втрималася від сміху. Не уявляла можливим цю пухнасту красуню вкласти в машину, але якимось дивом нам це вдалося.

Коли ми переступили поріг квартири, мене охопило дивне відчуття. Тут усе було знайоме до найменших дрібниць. Наші фотографії. Книги. Улюблена чашка Ігоря, яку я колись ледь не розбила. Плед, під яким ми дивилися фільми. Навіть кіт, почувши, що двері відчинилися, неквапливо вийшов із кімнати, образливо нявкнув і почав тертися об ноги, ніби демонстративно показуючи, що господарі надто довго десь гуляли.

— Привіт, Янголе, — усміхнулася я.

Кіт глянув на мене так, ніби мав до мене серйозні претензії.

Я оглянула квартиру й зітхнула. Вона була зовсім не святковою. Жодної гірлянди. Жодної іграшки. Наче Новий рік вирішив обійти наш дім стороною, але ми швидко стали це виправляти.

Однією рукою прикрашати ялинку виявилося значно складніше, ніж мені здавалося. Кожна кулька норовила вислизнути, гірлянда весь час заплутувалася, а дотягнутися до верхніх гілок я взагалі не могла.

На щастя, у мене було двоє надзвичайно старанних помічників.

Надя вперто чіпляла всі іграшки на одну нижню гілку. Ігор намагався це непомітно виправляти. Янгол тим часом вирішив, що блискучий дощик створений виключно для нього.

За кілька хвилин ми всі четверо ганялися квартирою: я — за котом, Ігор — за Надійкою, яка несла скляну кульку, а Надя — за Янголом, який урочисто тягнув у зубах золоту мішуру.

Можливо, саме так і виглядає щастя. Не ідеальне. Не тихе. Не красиве. Проте справжнє.

Потім я зайнялась приготуванням м’яса та нарізанням салатів, в чому Ігор мені також допомагав.

Після обіду сили раптом закінчилися. Організм ще не оговтався після лікарні. Я лише присіла на диван буквально на хвилину. І заснула.

Прокинулася від тихого потріскування гірлянди. У кімнаті вже сутеніло. Ялинка світилася теплим жовтим світлом. Ігор сидів на підлозі разом із Надею і допомагав їй складати величезний пазл.

Я не стала їх кликати. Просто сиділа й дивилася. На них. На наш дім. На це дивне життя, яке зовсім недавно здавалося зруйнованим.

***

Ближче до вечора я все ж наважилася заговорити про те, про що думала з самого ранку.

— Ігорю...

Він одразу підняв голову.

— Ммм?

— Які в тебе стосунки з мамою зараз?

Усмішка з його обличчя зникла майже непомітно. Він відклав пазл. Підійшов до мене.

Обійняв. Так міцно, ніби хотів захистити навіть від власних спогадів.

— Давай не сьогодні, - тихо сказав він.

Я поклала голову йому на плече.

— Саме сьогодні.

Він мовчав.

Я відчувала, як напружилися його плечі.

— Знаєш... — тихо сказала я. — Надя така щаслива. У неї вперше з'явилися дідусь і бабуся. Не хочу забирати в неї це.

Ігор важко видихнув.

— Мама... вона непроста людина. Вона майже до всього ставиться критично. Просто такий характер. Вона може сказати щось різке навіть тоді, коли не хоче образити.

Я усміхнулася. Вже збиралась продовжити думку, але саме в цю мить пролунав дзвінок у двері.

Ігор подивився на мене підозріло.

— Я чогось не знаю?

Я винувато усміхнулася. Обійняла його.

— Коханий, не сердься, будь ласка. Ти ж сам казав, що колись треба знайомитися з батьками. Я вважаю, що третє побачення підійде для цього, - лукаво аргументувала я.

— Та невже, - він іронічно підняв брову.

— Дай їй шанс.

Кілька секунд він дивився мені просто в очі. Потім поцілував у губи.

— Лише заради тебе.  І заради Наді.

За дверима стояли Роман Андрійович та Ірена Володимирівна.

Обоє були обвішані пакетами.

Батько Ігоря щиро усміхався. Зимова виглядала так, ніби досі не могла змиритися з тим, що святкує не за власним сценарієм.

— Не розумію, чому ми не можемо були зустріти Новий рік у нас за містом, - трохи ображено, але без роздратування почала вона.

— Мила, — лагідно перебив її чоловік. — Ми домовилися. Завтра поїдемо туди всі разом.

Я відчула, як напружилася. Ігор одразу поклав руку мені на спину. Ледь відчутно. Підтримуючи

— Проходьте.

Він усміхнувся.

— І ще раз офіційно. Це моя дружина Ася, мій янгол і моє життя, тому дуже прошу — зробімо цей вечір хорошим для всіх.

Його голос залишався спокійним. Але навіть Ірена зрозуміла, що це прохання одночасно було й попередженням.

Я зробила крок назустріч.

— Дуже приємно познайомитися. Проходьте. Стіл майже готовий. Мені потрібно буквально п'ятнадцять хвилин.

Саме тоді до передпокою вилетіла Надійка.

— Бабусю! Дідусь!

Уся увага миттєво переключилася на неї. І я змогла нарешті спокійно видихнути.

Я зачинилася в спальні. Дістала з шафи білий джемпер із дрібними блискітками. Білі брюки. Підкрутила волосся. Ледь торкнулася вій тушшю. Нанесла трохи блиску на губи. І кілька крапель улюблених парфумів із ванільними нотками.