Розділ 50

Ася

Лікарні мають дивну властивість.

Час у них або летить занадто швидко, або зупиняється зовсім. Третього не дано.

У моєму випадку він тягнувся повільно, як зимовий вечір за вікном, коли здається, що минула вже ціла доба, а на годиннику лише п'ята година.

Але були моменти, які робили ці дні нестерпно короткими. Ігор.

Він приходив щоранку. Приходив вдень. З'являвся ввечері. Іноді мені здавалося, що він узагалі перестав бувати вдома.

Звичайно, це було неправдою. У нього була робота. Чергування. Надійка. Купа справ, про які я навіть не знала.

Але кожного разу, коли я прокидалася і бачила його в кріслі біля вікна або з чашкою кави біля мого ліжка, всередині ставало спокійніше. Наче світ поступово повертався на своє місце.

У першу ніч після операції відділення було напрочуд тихим. Навіть монітори пищали якось ліниво.

За вікном падав сніг. У палаті було напівтемно. Ігор сидів поруч і розповідав про те, що пам'ять поводиться дивно. Не повертається. А ніби дражнить його. Показує уривки. Кілька секунд. Кілька образів. Чужі голоси. Сміх. Дотики.

Я слухала його і не перебивала. Він не злився через це. Не нервував. Не намагався будь-що згадати. Просто розповідав. Спокійно. Щиро.

І від цього ставало трохи легше нам обом.В якийсь момент він замовк.

Довго дивився на мене. Потім обережно взяв мою руку.

— Я не можу згадати все.

Я лише кивнула.

— Але я впевнений, що кохав тебе понад усе.

Серце пропустило удар.

Він усміхнувся. Трохи винувато. Трохи беззахисно.

Я знала, що мала б відповісти щось розумне. Щось доросле. Обачне. Але замість цього просто потягнулася до нього. І поцілувала. Повільно. Ніжно. Так, ніби боялася, що він зникне.

Ігор відповів одразу. Наче чекав цього весь вечір. А може й довше. Тієї ночі ми майже не говорили про аварію. Про вагітність. Про минуле. Іноді людині потрібен відпочинок навіть від власного життя.

Наступного дня до мене забігла Віка. Як завжди, енергійна настільки, ніби працювала не в лікарні, а на батарейках.

Вона принесла мандарини, якийсь журнал і величезну кількість новин.  Я навіть не встигала запам'ятовувати. Звичайно, найбільше її цікавило зовсім не моє самопочуття. Точніше не тільки воно.

Мої стосунки з Ігорем Романовичем цікавили її значно більше. Особливо те, наскільки серйозно все між нами. Я віджартувалася. Сказала, що сама ще не зрозуміла. Віка закотила очі так виразно, що я розсміялася. Вона явно мені не повірила. І була права.

Наступного ранку Ігор збирався на новорічний ранок у садочок. Надійка чекала його кілька днів. Готувала вірш. Малювала листівки. Розповідала про свою сніжинку так багато, що навіть я вже знала весь сценарій свята. І жалкувала, що не побачу.

Перед від'їздом він пообіцяв усе зняти на камеру. І повернутися одразу після ранку. Я дивилася йому вслід і раптом подумала, що він дуже швидко навчився бути татом. Або не навчився. Просто згадав. Десь глибоко всередині.

Вони повернулися через кілька годин. Шумні. Щасливі. Задоволені. Надійка залетіла в палату першою. Одразу почала показувати фотографії. Потім відео. Потім малюнки. Потім ще щось. І врешті-решт я остаточно заплуталася в її розповідях.

Але це не мало значення. Тому що вона сяяла.

На моєму гіпсі з’явився величезний єдиноріг. Рожевий. Кривенький. Але надзвичайно гордий. А потім ялинка і сніжинки.

Потім вона почала розповідати про бабусю і дідуся. Довго. Детально. З усіма подробицями. Як вони разом вечеряли. Як годували кота. Як бабуся допомагала зі сніжинками. Як дідусь читав казку. Я слухала і мимоволі усміхалася.

Дивне відчуття. Вона розповідала про своїх бабусю і дідуся так, ніби знала їх усе життя. Єдине, що трохи дивувало, — вони самі до мене не заходили. Ні Роман Андрійович. Ні Ірена Володимирівна. Ігор пояснив усе дуже просто.

Він попросив їх дати мені спокій. Не нервувати зайвий раз. Не лізти з розмовами. Не влаштовувати сімейні драми в палаті. Я була вдячна. Особливо за останнє. Хоча, це мене трохи засмутило, бо по розмові, я зрозуміло, що він їх не пробачив. Прийнаймі, на матір він все ще сердився. Але вирішив не переносити це  на Надійку, бо та була неймовірно щаслива, що в неї з’явилась бабуся.

Так минуло ще кілька днів. Повільних. Спокійних.

Одного дня Надійка залишилася зі мною від ранку до вечора. Ігор працював. Його новоспечені бабуся й дідусь теж. Тому ми цілий день були удвох. Малювали. Грали. Складали пазли.  Навіть виходили ненадовго на лікарняне подвір'я.

Сніг рипів під ногами. Повітря було морозним. Щоки одразу почервоніли. І на кілька хвилин я майже забула, що взагалі перебуваю в лікарні.

Найскладніше було нудьгувати. Коли людина звикла постійно кудись бігти, щось робити, когось лікувати, раптом опинитися в ролі пацієнта — справжнє покарання.

Я перечитала всі новини. Передивилася всі фільми. Навіть розклала по кольорах цукерки, які приносила Надійка. І все одно нудьгувала.

Тому головною моєю розвагою стало вмовляти Ігоря. Виписати мене. Відпустити додому. Дозволити жити нормально. Він щоразу відмовляв.

І щоразу робив це так спокійно і впевнено, ніби мав справу не зі мною, а з упертою пацієнткою.

Що, якщо подумати, було майже правдою.

— Ася, ні.

— Чому?

— Бо я лікар.

— Я теж.

— Саме тому ні.

І ця розмова повторювалася щодня. Іноді двічі. Одного разу навіть тричі. Я вже почала підозрювати, що він отримує від цього задоволення.

А потім настав понеділок. Тридцять перше грудня. Я прокинулася з відчуттям, що сьогодні щось зміниться. Може тому, що це був останній день року. Може тому, що просто втомилася лежати. А може тому, що дуже хотіла додому.

За вікном падав сніг. Коридорами бігали медсестри. Десь далеко грали новорічні пісні. І все навколо нагадувало, що свято вже зовсім близько. Близько обіду двері палати відчинилися. Усередину зайшов Ігор. У руках він тримав папку.