Розділ 49

Ірена

Коли Ігор утік із чергування заради Анастасії, я була роздратована.

Коли він без пояснень зник на чотири дні, я відверто злилася.

А коли побачила його біля її ліжка в реанімації, сидячого на незручному пластиковому стільці з таким виразом обличчя, ніби хтось щойно вирвав у нього серце й забув повернути назад, я раптом зрозуміла, що справа набагато гірша, ніж мені здавалося.

І від цього розлютилася ще більше.

Ну добре Михайло.

Михайло ще зовсім юний і так само, як Ігор колись емоційний. Завжди кидається рятувати весь світ, заводить сумнівних друзів, сперечається через дурниці й приймає рішення раніше, ніж встигає подумати

Тому його зв’язок з Вікторією мене не дивує, хоч і нервує.

Але Ігор... Ігор дійсно змінився. Прийнаймі, я була в цьому майже переконана. Він став спокійнішим, стриманішим, розсудливішим. Інакше б про нього не відгукувались  добре і він не став би керівником.

Саме тому я була переконана, що хоча б один із моїх синів успадкував здоровий глузд. Схоже, дарма.

Бо зараз він сидів біля ліжка молодої інтернки, через яку вже встиг посваритися зі мною, відмовитися від поїздки до Німеччини, кинути чергування і поставити догори дриґом власне життя.

І все це заради дівчини, яка була майже вдвічі молодша за нього.

Так, Анастасія була розумною. Можливо навіть талановитою. Я не могла цього заперечувати. Мені подобалося, як вона працювала. Подобалося, як швидко вчилася. Подобалося, що не боялася складних випадків. Але це нічого не змінювало.

Вона була молодою. Надто молодою. А тепер ще й вагітною.

Я не мала нічого проти онуків. Навпаки. Колись я навіть уявляла, як гулятиму з ними парком, купуватиму їм морозиво і водитиму на гуртки.

Але точно не так.

Не через дівчину, яку, як я була впевнена ще кілька годин тому, він знав від сили кілька місяців.

Найбільше мене дивувала історія з Німеччиною. Такі шанси не випадають двічі.

Я знала це краще за будь-кого.

Можливість працювати в одній із найкращих клінік, отримати новий досвід, нові зв'язки, новий рівень кар'єри. Від такого не відмовляються.

Особливо люди, які все життя будували себе самі. А не зважаючи на нестерпний характер – Ігор був саме таким. І ще зовсім недавно радів цій перспективі.

І якщо він був готовий усе це перекреслити... Значить справа зайшла значно далі, ніж я хотіла визнавати. У цьому й була проблема.

Після історії з обручкою я втратила право щось радити. Могла говорити. Могла сперечатися. Могла кричати. Але мене вже ніхто не слухав.

І, якщо бути чесною із собою, мав на це повне право. Я сама зробила все можливе, щоб він перестав мені довіряти. Ця думка не подобалася мені найбільше. Тому що була правдою.

Рома намагався підтримувати мене як міг. Він завжди це робив. Навіть коли вважав, що я не права. Навіть коли ми сперечалися. Навіть коли сам був злий. Іноді мені здавалося, що саме завдяки йому наш шлюб досі існує. Може, справді варто було слухати його частіше. Може, ще кілька років тому.

Саме про це я думала, коли повернулася до кабінету. Про те, що життя останнім часом дивно прискорилося. Ніби хтось узяв усі проблеми одразу й вирішив видати їх нашій родині перед Новим роком.

Я навіть не встигла допити каву. За кілька хвилин у двері постукав Ігор і попросив відгул. Знову.

І тоді остаточно закінчилося моє терпіння. Я висловила йому все. Про графік. Про відповідальність. Про лікарню. Про Анастасію. Про дитину. Про здоровий глузд. Про різницю у віці. Про те, що він поводиться як підліток. Про те, що мені соромно дивитися на цей безлад.

Я говорила довго. Мабуть занадто довго. А потім він спокійно повідомив:

— Крім цієї дитини, у мене є ще донька. Їй п'ять років.

Світ завмер. Я навіть не одразу зрозуміла зміст слів. Донька. П'ять років.

У мене. Є. Онука.

Мозок відмовлявся працювати. Це було неможливо. Я б знала. Хтось би сказав. Рома. Михайло. Хоч хтось. Але ніхто нічого не говорив.

 І раптом мене накрило жахливе розуміння.

Що усі ці роки я просто нічого не знала про власного сина? Не трохи. Не частково. А майже нічого.

Саме тому я погодилася майже автоматично. Навіть не усвідомивши на що саме погоджуюсь. Потім він чомусь спитав, чи вмію я шити. І зовсім мене заплутав. А коли пішов, я нарешті зрозуміла.

Мені доведеться забрати дитину із садочка. Самій. Без інструкцій. Без підготовки. Без досвіду. Я не мала справи з маленькими дітьми майже двадцять років. Як із ними взагалі розмовляють? Чим їх годують? Що вони люблять? Про що питають?

Я саме намагалася згадати бодай щось із дитинства Ігоря та Михайла, коли до кабінету зайшов Рома. Він виглядав зацікавленим.

Сказав, що Ігор щойно дав відгул Вікторії, виглядав підозріло щасливим і взагалі поводився дивно.

Я лише подивилася на чоловіка.

І сказала:

— У нас є онука.

Здається, шокований він був не менше за мене.

Після цього ми ще довго сиділи в кабінеті. Я переказувала все, що знала. Тобто майже нічого. І від цього ситуація ставала тільки абсурднішою.

***

Увечері Ігор справді все пояснив. Показав фотографії.

На екрані телефону була маленька світловолоса дівчинка з величезними очима й такою знайомою усмішкою, що в мене защеміло серце.

Потім він дав номер садочка. Записку для виховательки. Довгий список рекомендацій. І сукню. Дивну білу сукню з пакетом блискіток, сніжинок і ще чогось незрозумілого. Виявилося, завтра новорічне свято. І Надія буде сніжинкою.

Перед тим як піти, він додав:

— І погодуйте кота, будь ласка.

Я кліпнула.

— У тебе є кіт? – наявність кота шокувала так само, як і наявність дитини.

— Не знаю, як так вийшло. Сам у шоці.

І пішов.

До садочка я їхала разом з Ромою. Обоє нервували, але це краще, ніж одній.

Коли вихователька вивела Надійку, я зрозуміла, що хвилююся більше за неї. Дівчинка одразу насторожилася. Міцніше стиснула рюкзак. Подивилася на нас серйозним дорослим поглядом.