Розділ 48

Ігор

Вночі я майже не спав.

Можливо, задрімав на годину чи дві під ранок, але це важко було назвати сном. Думки крутилися по колу, вперто повертаючись до одного й того самого.

Дитини. Нашої дитини.

Ще вчора я навіть не здогадувався, що вона існує. Сьогодні вже знав, що вона є. Зовсім крихітна. Десь там, під серцем Асі.

І найдивніше полягало в тому, що мене це не лякало. Принаймні не так, як мало б.

Лякало інше. Те, що я нічого не пам'ятав. Я не пам'ятав, як ми вирішили народити Надійку, її перших кроків, як тримав її на руках немовлям.

Тепер я не пам'ятав і моменту, коли ми дізналися про другу дитину. Але чомусь відчував дивне тепло щоразу, коли думав про це. Ніби десь усередині мене існувала людина, яка все це пам'ятала.

І ця людина була щаслива.

Крізь сон почали проскакувати уривки. Незрозумілі. Рвані. Без початку і кінця. Світло фар. Темна дорога. Автомобіль, що летить просто на мене. Тріск металу. Білий спалах.

Потім зима. Сніг. Ася сміється.

Поруч біжить маленька дівчинка. Надійка. Чи не Надійка. Я не встигав розібратися.

Картинки розчинялися так само швидко, як з'являлися. Тому прокинувся я розбитим. І запізнювався. Катастрофічно.

Ранок одразу вирішив добити мене остаточно. Сніданок пригорів. Кава втекла. Надійка капризувала. Я намагався одночасно знайти її колготки, почистити зуби, одягнути сорочку і зрозуміти, де в цьому будинку лежать речі.

Після кількох днів спільного життя квартира вже не здавалася чужою. Але й своєю поки що не стала.

— Тату, ти забув, - сердито промовила вона.

— Що саме?

Я подивився на доньку. Вона сиділа за столом, схрестивши руки на грудях. Вигляд у неї був надзвичайно суворий.

— Завтра свято.

Я завмер. Свято. Точно. Вона важко зітхнула.

Так зітхають лише п'ятирічні дівчатка, які остаточно розчарувалися у своїх батьках.

— Я ж казала. Треба доробити сукню.

— Зробимо.

— Ти навіть не знаєш яку.

І вона мала рацію. Я не знав. Зате знав, де лежить пакет. Його ми знайшли хвилиною пізніше. Я відкрив його і мовчки витягнув вміст на диван. Білу сукню. Якісь блискітки. Сріблястий фатин. Стрічки. Сніжинки. Незрозумілі шматки тканини. І ще купу речей, призначення яких для мене залишалося загадкою. Я дивився на це хвилини дві.

Потім чесно сказав:

— Я не розумію, як із цього має вийти сніжинка.

— Я теж. Але мама розуміла.

Я винувато усміхнувся.

— Щось придумаємо.

Їхав я обережніше, ніж будь-коли. Запізнювався. Безбожно. Але після всього, що сталося за останній місяць, поспішати більше не хотілося.

Досить ДТП в цьому році на одну сім'ю. Так недалеко й до світового рекорду.

Біля садочка мене зустріла вихователька. І судячи з її погляду, вона мала до мене кілька серйозних запитань. Вона подивилася на годинник. Потім на мене. Потім знову на годинник.

Я зітхнув.

Нагадала про свято. Про костюм. Про виступ. Про те, що завтра треба бути вчасно. І не забувати забирати дитину вчасно.

Я пообіцяв, що все буде добре. І попередив, що можливо Надійку забере хтось інший.

До лікарні я дістався вже ближче до дев’ятої. Голова розколювалася. Недосип давався взнаки.

Але перш, ніж піти куди-небудь ще, я звернув до реанімації. Ася спала. Тихо. Спокійно. Волосся розсипалося по подушці. На скроні залишався невеликий пластир. Рука в гіпсі. Монітори працювали рівно.

І вперше за останню добу я зміг нормально видихнути. Сів поруч. Просто сидів. Дивився. Слухав її дихання.

Минуло хвилин сорок. Можливо більше. Потім вона поворухнулася. Розплющила очі. Подивилася на мене.

А потім вона розплющила очі. Кілька секунд мовчки розглядала мене. І раптом серйозно спитала:

— Вибачте. А ви хто?

Я ледь не підскочив. Ася дивилася абсолютно незворушно. Рівно три секунди. Потім засміялася.

— Не можу. Вибач.

Я видихнув так голосно, що вона засміялася ще сильніше.

— Дуже смішно, - іронічно хмикнув я.

Вона усміхнулася.

І вперше за добу я відчув, що справді можу нормально дихати. Ми помовчали. Потім я подивився на неї уважніше.

— Дай вгадаю. Ти планувала сказати про дитину сьогодні?

Вона відвела погляд. І цього було достатньо.

— Планувала?

— Так. Звичайно. Просто… не знала як ти відреагуєш. І не хотіла …

— … щоб я приймав якісь рішення через дитину?

— Так.

— Вибач мені за все. Я так тебе кохаю. І так злякався втратити.

Двері відчинилися без стуку. До палати зайшла мама. Поглянула на нас. І одразу зрозуміла, що заважає. Усім виглядом вона показала, що їй не подобається те, що відбувається, але я був вдячний, що вона нічого не коментувала. Просто покликала мене до кабінету та пішла.

Я прийшов до неї за десять хвилин, попросивши Асю не хвилюватися, щоб не сталося. І попередивши, що мабуть час розказати батькам правду.

Розмова почалася погано. І дуже швидко стала ще гіршою, хоча це не було несподіванкою.

— Добрий ранок, - мирно почав.

— Можливо. В тебе ж здається нічне чергування. Чи не так?

— Так. Я хотів попросити відгул.

— Звичайно ні. Це нахабство. Ти серйозно?

Вона глибоко вдихнула повітря.

І почався її безперервний монолог. Мама навіть не дала мені нормально сісти.

Спочатку була цілком логічна частина про чергування, передноворічний графік і те, що лікарня не може працювати за принципом «у мене складний період у житті». Вона повідомила, що до кінця року в мене залишилася сьогоднішня нічна зміна, два вихідні та ще дві ранкові, а замінити мене просто ніким. І якщо вже я повернувся до роботи, то бажано хоча б допрацювати ці кілька днів без нових пригод.

Я вже майже погодився, коли розмова плавно звернула зовсім не туди.

Спочатку вона сказала, що з Асею все буде гаразд. Потім поцікавилася, як мене взагалі примудрилося втягнути в таку історію. Далі згадала, що, звісно, давно мріяла про онуків і навіть була б рада, якби вони з'явилися саме від мене, бо Михайло, на її думку, сам ще залишався дитиною.