Розділ 47

 Ігор

Зміна почалася абсолютно звичайно. Настільки звичайно, що зараз мені навіть важко згадати її початок.

За вікном стояв кінець грудня. Після кількох днів снігопадів, потім потепління і потім знову паморозків - місто скувала крига. Дороги блищали під ліхтарями, тротуари перетворилися на суцільну ковзанку, а приймальне відділення поступово заповнювалося людьми, які програли боротьбу з голольодом.

Хтось невдало впав біля магазину. Хтось зламав руку на сходах. Хтось розбив голову, послизнувшись біля під'їзду. Звичайний зимовий хаос.

Я працював разом із Михайлом. Після всього, що сталося останніми тижнями, між нами залишалася певна незручність, але професійно ми розуміли одне одного з пів слова.

Робота завжди була простішою за людей та відносини. Набагато простішою.

Несподівано я навіть зловив себе на тому, що думаю про зовсім не робочі речі. Працюю радше автоматично. Я думаю про Асю. Про Надійку. Про нашу квартиру. Про те, як сьогодні вранці ми прокинулися разом. Про її сонне обличчя. Про каву. Про те, як вона сміялася. Про те, що завтра чекає особливе побачення.

Я посміхнувся сам до себе. Михайло це помітив.

— Щось хороше сталося? Чи пригадав щось?

Я лише похитав головою.

Усе справді починало ставати на свої місця. Повільно. Обережно.

Але правильно. Саме тому наступний виклик розірвав цей спокій так несподівано. Диспетчерка передала інформацію швидко.

ДТП. Наїзд на пішохода. Молода жінка. Без свідомості. Політравма. Швидка вже везе.

Ми з Михайлом автоматично підвелися. Нічого незвичного. Такі виклики траплялися постійно.

А потім відчинилися двері приймального. І світ раптом перестав бути звичайним. Я побачив її ще на каталці. Спочатку волосся. Потім пальто. Потім обличчя. Кров на скроні. Бліду шкіру. Заплющені очі.І весь кисень миттєво зник із легень.

— Ні...

Голос прозвучав настільки тихо, що я сам його ледь почув. Михайло різко повернув голову. Подивився на мене. Потім на пацієнтку.

Не потрібно було нічого пояснювати. Не потрібно було називати ім'я. Я дивився на Асю. І не міг поворухнутися. Здавалося, що мозок просто відмовився працювати.

Я бачив каталку. Чув голоси. Але не міг скласти їх у єдину картину. Не міг прийняти те, що відбувалося. Ще кілька годин тому вона усміхалася мені. А зараз лежала нерухомо.

Михайло поклав руку мені на плече. Міцно. Я мовчав.

— Ігорю, подивись на мене.

Я повернув голову.

— Я не можу.

Я справді не міг. Не міг зайти до операційної. Не міг взяти скальпель. Не міг зробити жодного розрізу. Не міг думати, складати, аналізувати.

Тому що переді мною була не пацієнтка. Переді мною була Ася.

Михайло кивнув. І одразу покликав іншого хірурга. Потім Зимову. Потім ще когось. Навколо почався рух. Люди працювали. Бігали. Віддавали команди. А я стояв і почувався абсолютно безпорадним.

Операція тривала довго. Набагато довше, ніж мені хотілося. Я сидів у коридорі. Потім ходив. Потім знову сідав. Взяв каву, зробив ковток. Легше не стало. Викинув. Я міряв коридор передопераційного блоку кроками, але це не допомагало. В голові був хаос.

Мабуть, саме так почуваються родичі. Саме так почуваються всі люди, яких ми просимо чекати. Саме так почувається людина, коли вже нічого не залежить від її знань, досвіду чи вмінь. Коли ти нічого не можеш змінити і мусиш просто чекати і довіритись чужому досвіду та чужій роботі.

І вперше я зрозумів Асю. По-справжньому. Зрозумів, що вона відчувала тоді. Вона була по інший бік дверей. Так само, як зараз був я. І від цього ставало ще гірше.

Телефон задзвонив близько сьомої. Незнайомий номер. Я відповів автоматично. Майже не слухаючи.

— Ігор Романович?

— Так.

— Це дитячий садок. Ми не змогли додзвонитися до вашої дружини.

У мене всередині все похололо. Надійка. Як я міг забути?

— Але вже сьома година. Садочок закрився ще годину тому. Надія досі з охоронцем.

Я заплющив очі. Хотілося вдарити себе.

— Вибачте.

Голос прозвучав хрипко.

— Я зараз приїду.

Зв'язок урвався.

А я зрозумів, що катастрофа тільки починається. Тому що тепер була ще Надя. П'ятирічна дівчинка, яка чекала маму. І не знала, що мама зараз у реанімації. Я мав бігти до неї, але не міг поворухнутись. Що я їй скажу?

Поруч безшумно сіла мама. Я навіть не помітив, коли вона прийшла. Вона простягнула маленький пластиковий стаканчик. І таблетку.

— Випий.

Я не став сперечатися. Просто проковтнув. Вона дивилася на двері операційної. Потім на мене.

— Ти додому чи будеш тут? – запитав особливо без надії на розуміння.

— Можу залишитися якщо тобі це необхідно.

— Подзвони як будуть новини. Мені треба на кілька годин поїхати.

Тоді вона уважно подивилася на мене.

— То ти серйозно? – вона подивилась на мене.

Я не зрозумів. Я глянув на двері операційної.

Мама мовчала кілька секунд.

— Ігорю... їй двадцять п'ять.

Вона хотіла сказати щось ще. Але двері операційної відчинилися. І всі одночасно підвелися.

Першим вийшов хірург. Потім Михайло. Обидва виглядали виснаженими. Але спокійними. І цього вже було достатньо.

Я видихнув. Вперше за кілька годин.

— Стан стабільний.

Мені здалося, що ноги ледь не підкосилися.

—Легкий струс. Кілька переломів. Забої. Була внутрішня кровотеча – зупинили.

Лікар говорив далі. Я слухав уривками. Головне вже почув. Жива. Жива.

Все інше можна пережити. Потім лікар відкрив карту. І додав:

— До речі, пацієнтка вагітна.

Світ знову завмер. Цього разу зовсім інакше. Я дивився на нього. Не розуміючи. Михайло теж застиг.

— Термін невеликий. Безпосередньої загрози для плода наразі немає, але потрібне спостереження.

Він говорив далі. Щось про аналізи. Про контроль. Про ризики. А я чув тільки одне слово. Вагітна.